Понеділок, 21.08.2017, 11:10
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2017 » Липень » 20 » Бо з роду господарів
10:40
Бо з роду господарів

А  все-таки хлібороб

Вже 15 років  Петро Сивак хазяйнує у Малому Лазучині, як одноосібник. Повернувся до землі, знайшов тут своє справжнє покликання. Бо ж з дідів-прадідів з хліборобського роду, передалися йому у спадок такі риси, як працелюбність, кмітливість, наполегливість, майстровитість, і, головне, любов до рідної землі. Історія  ж його особлива, бо ж прийшов до усвідомлення свого призначення у житті вже у зрілому віці.

Народився у багатодітній сім’ї Сиваків зі Святця. Десять дітей виростили Павліна Тимофіївна та Василь Антонович – Оксану, Катерину, Марію, Василя, Петра, Юлію, Віктора, Олександра, Павла та Сергія, то ж не розкошували, змалку всі були привчені до роботи. Кожний мав свої обов’язки, треба було впоратися і в хаті, і на городі, і в хліві, ще ж на літніх канікулах і дівчата, і хлопці, на жнивах у колгоспі робили. Такі тоді часи були.
Петро ж відслужив армію, знаходилася його частина ракетних військ стратегічного призначення  у місті Бологоє тодішньої Калінінської області. Звісно, як у колишній армії, загартувався, почував себе справжнім чоловіком. Як повернувся  додому, трохи поробив шофером у районному дорожньому управлінні та газконторі, а далі чотири роки – в позавідомчій охороні. У 1987 році, з червня, три місяці охороняв громадський порядок у Чорнобилі. Якраз після цього вступив на заочне відділення Орловської середньо-спеціальної школи ДАІ МВС СРСР, навчався там три роки.
- А з 1989 по 1995 роки, - розказує Петро Васильович, - я працював дільничним інспектором міліції, за мною була закріплена дільниця із 7 сіл – Михнівка, Котюржинці, Карабіївка, Малий Лазучин, Великий Лазучин, Борщівка, Василівка. Тоді таке було, що дільничні інспектори мали жити на своїй дільниці, бути там і вдень, і вночі, то ж я з сім’єю жив спочатку в Борщівці, потім – у Малому Лазучині. Що там казати, це була дуже відповідальна робота, і оперативна, і профілактична, Приємно мені згадати, що була підтримка та порозуміння з тодішніми сільськими головами з Карабіївки та Великого Лазучина Миколою Іванюком та Петром Шуляком, головами колгоспів з Борщівки та Карабіївки, на великий жаль, уже покійними, Володимиром Кухарчуком та Анатолієм Сапугою. Та й з людьми я знаходив спільну мову, бо ж, перш за все, треба самому бути людиною. І от в лютому 1995 року в Малому Лазучині проходили звітно-виборні збори колгоспу «Відродження», вже тоді колгосп імені Чапаєва розділився і було два господарства, і у Великому, і в Малому Лазучинах. Був я там, як дільничний інспектор. Аж тут люди обирають мене головою, кажуть – з нього буде господар! Для мене це було повною несподіванкою, не знаю, чи було таке ще десь в Україні. Так я став керівником агропідприємства на цілих 5 років. Та це вже були дуже складні часи, розпочалася земельна реформа, був повний розвал, проходило розпаювання землі та майна, комусь колективні господарства треба було знищити. Було мені тоді 33 роки, я із запалом, треба ж було виправдати довір’я людей, взявся до роботи. Вирощували зернові, розвивали тваринництво. Відремонтували  центральну ферму, утримували 200 голів ВРХ, завезли 100 породистих нетелів, були і свині, і вівці, люди мали роботу. Кормів заготовили з дворічним запасом, навіть позичали сусіднім господарствам. Зробили новий свинарник, постелили на садибі асфальт. Всяко було, однієї сніжної зими завалило корівника, негайно треба було верх перекрити. На роботі  був з ранку до смерканку, або на місці, або десь їхав щось вирішувати. Схвально оцінював мою роботу тодішній керівник району Василь Корнійович Шуляк, навіть організував у нас семінар за участю спеціалістів обласного управління сільського господарства. Казав при цьому: « я йому не допомагаю, він сам тріпається».
Та  далися взнаки постійне перевантаження, нерви, то ж важко захворів, переніс складну операцію з резекції шлунка. За два роки, що його не було, поля не оброблялися, поросли бур’яном, не стало і техніки.
У 2002 році почав господарювати, як кажуть, з нуля. Став одноосібником, мав лише ДТ-75 та газон. Викупив майнові паї на господарські будівлі, отримав у користування 2 гектари землі для  ведення особистого селянського господарства під ними. Тримав і корів, і бичків, розводив свиней, окультурював територію, посадив молодий садок. Треба було наробитися, адже був і трактористом, і комбайнером, і шофером, і гній вищищав. В усьому допомагала йому дружина Світлана.  Потроху розживався, прикупляв техніку. 
- А що на сьогодні?, - ділиться планами цей хазяйновитий чоловік, - маю кілька бичків, та роблю висновок, що тримати їх невигідно, от якби поставити 5-10 високопродуктивних корів, відновлюємо для цього ще одне приміщення.  І свині тримати невигідно, хоч вони в мене не на хімії, краще продавати маленькі поросята, тут і затрати менші, хоч продаю їх дешевше, ніж на базарі, по 1200 гривень за пару. Маю вівці, ще 8 вуликів, подобається мені поратися коло бджіл. Посаджу ще один садок, є ж на  це місце. А ось тут буде ставок, от, бачите, вже дісталися до глини, вода буде надходити з свердловини, буду розводити коропів та карасів. Треба ще збудувати дамбу, укріпити береги, засіяти траву, спрямувати у ставок потік дощової води. Я всім цим живу, тут мені добре, душа моя знаходить тут спокій.
Тепер поруч з ним працює і син Володимир. Кілька років тому закінчив хлопець фармацевтичний факультет Тернопільського  медичного університету, працював за спеціальністю, та вирішив підтримати батька .
- Знаєте, - каже, - я радий, що все-таки мій тато хлібороб, хоч вже і сам бачу, що це нелегко. Та визнаю, що все це він робить для нашої родини, тому зобов’язаний бути поряд з ним. Я і водій КАМАЗа, і роблю, все, що треба. І мені це подобається, вже й по-інакшому, ніж раніше, сприймаю його поради та настанови,  адже те, що має, досяг своєю працею, своїми руками. 
Вчора, 19 липня, відзначив Петро Васильович своє 55-річчя. Почуває себе щасливим та молодими душею: господарює на землі, побудував хату, посадив сад, має чудову родину, вірну дружину, розумних, хороших дітей. Вболіває і за Володю, і за улюблену донечку Юлію, майбутнього юриста. Живе не тільки для себе, допомагає жителям Малого Лазучина, підтримує малозабезпечену сім’ю Гуторів, Великолазучинську ЗОШ І-ІІ ступенів та Великолазучинську сільську раду, разом з Володею беруть участь в громадському формуванні «Щит і меч». Аби послав Бог добре здоров’я, мир та спокій в Україні.
Галина Тебенько

 

 

Категорія: Газета № 57-58 20.07.2017 | Переглядів: 37 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz