Четвер, 29.06.2017, 06:51
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2017 » Березень » 2 » До 50-річчя відновлення району
14:44
До 50-річчя відновлення району

А була ж  іще «школа Левицького»

Не хлібом єдиним…
Навіть, коли тобі робота до душі, чи захоплюєшся чимось одним, все одно з часом одноманіття починає втомлювати або й дратувати. Ми знаходили віддушину в художній самодільності. Як кажуть, сам Бог велів, бо ж добрих дві третини освітян інтернату, а це понад двадцять чоловік, тоді складала молодь. Причому, не без хороших задатків до співу. Гарними вокальними даними володіла Галина Журавська (до речі, вона й донині співає у ветеранському хорі Теофіпольщини), Любов Голодрига,  Віра Луцик, Тоня Романова, Женя Бондар. Чудовим акомпоніатором була Ольга Лисюк, віртуозно грала на акордеоні Лідія Лоза. Моїй же скромній персоні «ведмідь на вухо наступив», то дістався конферанс, гумор та сатира.
Годі й згадати, скільки ми тоді дали концертів  на сценах «нашого» інтернатського клубу «Веселка» та місцевого сільського будинку культури, у наших підшефних з колишньої військової частини, у розвалених клубах сіл Улянового  та Колісця, в Коров’єму.  Не вдалося нас переспівати і в Поляховій, коли проводили до армії колегу Петра Павлюка. Надто  ж розширився діапазон виступів самодіяльних колективів, коли Микола  Іванович Лаган злив їх воєдино, а тон співакам задала Віра Навроцька. Бувало, глядачі з Вороновець та Немиринець, інших навколишніх сіл, чекали нас до півночі, це коли вирішувалася проблема із транспортом. Якось узимку діставалися навіть гусеничним трактором із причепом з-під соломи.
Всяке було, зате весело!
По суботах та неділях у нас «крутили кіно».
Цієї справи мене навчили брати-кіномеханіки, то наш старий холостяк Йосип Панькович з радістю й перепив оте громадське доручення. Нам повезло, що такою ж апаратурою – проектором «Україна» користувалася військова частина, отож, охоче ділилися фільмами. Інколи за бобінами доводилося за сприятливої погоди із парою - трійкою старшокласників або на лижах, або велосипедами. Тоді радості у хлопців не було меж! Адже не кожному щастило побувати у «гарнізоні» капітана М.О.Гундеріна, навіч побачити локатора чи навіть помацати автомата солдата-вартового.
Свого часу в дитбудинку був непоганий духовий оркестр, то чому б не відродити його давню славу? Ідея сподобалась всім, знайшлося пів окладу для керівника, отож, Віктор Сідоров із Теофіполя, а потім Віктор Ярем’юк із Шибени зайнялися звичною для них справою. Й начебто щось почалось клеїтися. Але ж музикатів люблять, коли вони  грають. На жаль, хороша затія не вдалася, інструменти знову перекочували на склад.
Зате іншу задумку реалізували, можна сказати блискуче. Навіть попри сумніви скептиків:
- А чи здужаємо? Це ж вам не жарти – новий  спортзал відгрохати!
Нічого, впоралися, бо ж працювали і на суботниках та недільниках, і у вільний від роботи час. Знайшлися й свої муляри, штукатури, теслі.  На повну силу запрацювала навчально-виробнича майстерня, де господарювали Яків Микитович Мартинюк та Олександр Якович Хрипко. Як мовиться, поєднували корисне з приємним і вихованці старших груп, адже урокам трудового навчання відводилося не менше уваги, аніж дисциплінам учбових програм.
Одне слово, не встигла весна обернутися двічі,  як новобудова справила новосілля: як і намічалось - до столітнього ювілею Леніна. Відтепер уроки фізкультури можна було  сміливо проводити у затишному приміщенні, з’явились хороші умови для дозвілля й сільської молоді.
Тут хочеться згадати ще й такий нюанс. Коли починали споруду, в наріжний камінь заклали капсулу, а, якщо точніше, то пляшку з-під «Шампанського») із зверненням 23 комсомольців учительського осередку до спілчан 2000 року із закликом берегти і множити хороші традиції. Проте навряд, чи оте послання знайшло адресатів, бо із незалежних від нас причин значно раніше і комсомол почив у Бозі, і від спортзалу зосталися тільки ріжки та ніжки. Але це вже, як мовить Леонід Каневський, зовсім інша історія. Як і те, що на базі школи-інтернату кілька змін влітку працював районний піонерський табір, де щоразу відпочивало, набиралося сили по сотні, а то й більше дітей із різних шкіл, а загоновими вожатими були й наші молоді вчителі та вихователі. Окрім того,  там літні канікули проводило й кілька наших вихованців котрі не мали можливості чи бажання( були  й такі) їхати на літні канікули. А зазвичай їх розбирали по домівках місцеві вчителі та вихователі. 
В одвіті за все
Талант відмінника народної освіти А.М.Левицького беззаперечний і належно поцінований фахівцями-колегами, яким випало працювати із ним майже чверть віку. Та не менш приємно було якось почути із вуст людей, далеких від педагогіки, новопризначеного завгоспа інтернату Броніслава Яковича Левчука й бухгалтера Івана Карповича Семенюка такий діалог:
-Він що, двожильний? І як йому тих ніг вистачає - всюди поспіти? Ніби розколовся на кільканадцять Левицьких і всі у потрібних місцях...
-А я його іншим і не пам’ятаю. Такий характер...
Людина в житті має дві можливості: учитися, щоби щось уміти, або ж керувати людьми, які щось уміють. Як на мене, то Антон Микола-йович саме із тих, кому вдалося скористатися обома цими можливостями. Бо ж був і справжнім Учителем, і хорошим керівником-господарником. А докласти рук було до чого. Окрім навчальних та спальних корпусів його пильне око тримало в полі зору й так зване підсобне господарство.
Здавалося б, навіщо зайва морока, коли інтернат на повному державному утриманні і кошторис (а на той час це була мало не фантастична сума - понад 1,6 мільйона (!) радянських карбованців) повністю покриває весь навчально-виховний процес, тобто забезпечення дітей одягом, взуттям, харчуванням, обслуговуючий їх персонал - зарплатою, усім необхідним. Так ні! Тримали кількоро корів, до 30 свиней, пару коней, майже 30 гектарів землі, а з поля мали ячмінь та картоплю, майже гектар саду, теплицю.
Звісно, левову частку продуктів харчування закупляли у населення, у місцевому колгоспі «Дружба», але ж своє завжди смачніше. Та й ще одна наочність для дітей, як треба хазяйнувати.
У зоні особливої уваги завжди було здоров’я вихованців. Про нього передусім дбали вихователі, медсестра Ірина Йосипівна Захарова, а після відкриття в Ільківцях дільничної лікарні на півставки працював лікар Володимир Сергійович Касапчук. Проте, слава Богу, якихось надзвичайних випадків не траплялося, так собі: хтось загрипує чи хлопчаки-забі-яки один-другому носа роз’юшить.

 

Категорія: Газета № 17-18 2.03.2017 | Переглядів: 42 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Березень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz