П`ятниця, 18.08.2017, 05:54
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2016 » Листопад » 3 » Духовні скарби
11:40
Духовні скарби

Віддають серце і душу до останку

Навряд чи хтось заперечить, що в культурно-мистецьких закладах  (і в сучасних умовах,  і в попередні часи) працюють, як правило, лише ентузіасти, справжні подвижники. Які, незважаючи на мізерну заробітну плату, холодні приміщення, недостатню матеріально-технічну базу, усією душею віддаються культурно-просвітницькій роботі, організовують дозвілля, бережуть і пропагують народні звичаї та традиції, примножують культурну спадщину, докладають зусиль до розвитку народного мистецтва.
Безперечно, провідне місце в культурно-мистецькому житті нашого району посідає районний будинок культури. Тут працює найбільше аматорських колективів, тут проводиться найбільше заходів, велика методична робота, тут узагальнюється та систематизується кращий досвід клубних закладів. То ж до професійного свята публікуємо кілька замальовок про його працівників.Хто не знає Надію Постернак? Хто не зачарований її прекрасним голосом (коли виконує соло, чи співає в дуеті, тріо чи ансамблі «Чарівниця»), вмінням складати зворушливі сценарії заходів, її високою майстерністю ведучої? Вирізняє її якась внутрішня окриленість, душевна натхненність, самовідданість обраній стежині у житті.
А розпочиналося все у Гаврилівці, у співучій родині Юрківських. Було Надійці лише п’ять рочків, а вона з подружкою Раєю Царук приходили в сільський магазин і там співали пісень. У школі  її любов до пісні підтримував вчитель музики Михайло Ковтонюк, вона добре вчилася, була активісткою, співала і соло, і в дуеті, у вокальному ансамблі та хорі. Як була у сьомому класі, за сільський будинок культури з Раєю виступали на обласному конкурсі. Виконували популярну, але дуже складну для їх віку,  пісню Володимира Івасюка «Пісня буде поміж нас».  Посіли вони тоді перше місце, це був такий успіх!
То ж як закінчувала Гаврилівську середню школу, тодішні завідуючий районним відділом культури Володимир Романюк та директор районного будинку культури Валентин Гринюк потурбувалися, аби надати талановитій дівчині направлення до Київського інституту культури.
- Було це у 1979 році, - розказує Надія Василівна, - я була смілива та відважна, сама  поїхала в Київ, знайшла той інститут, подала документи, розшукала  адресу, де проживали дівчата з села (були у столиці на роботі). Здала вступні екзамени, стала студенткою. Роки навчання для мене були незабутньою, чудовою порою:  вчилася я на культурно-просвітницькому факультеті , це  було бурхливе студентське життя, я багато співала, була в числі кращих студентів. Хоч я не мала музичної освіти, та мала гарний голос, у мене сопрано, гарну пам’ять, то ж ні в чому не поступалася тим, хто закінчив музичну школу чи культпросвітнє училище. 
Мала багато прихильників, могла б залишитися на роботу в Києві чи Харкові, та на четвертому курсі вийшла заміж за гаврилівського хлопця. Після закінчення інституту стала працювати у Теофіполі, ще у старому районному будинку культури. ЇЇ покликанням була сцена, ця радісно-тривожна метушня, яку завжди супроводжують концерти чи якісь урочистості. Бути адміністратором, господарником, хоч часто їй доводилося заміщати директорів, подобалося їй менше.
- Та це моя робота, - продовжує, - адже я методист культурно-просвітньої роботи, систематизую роботу закладів культури, проводжу виробничі навчання, семінари, практикуми. Моє завдання – навчити, показати, запровадити інноваційні форми. Взагалі, вважаю, що працівник культури – це від Бога, і цій роботі треба віддаватися сповна, до останку. Як може бути інакше, коли директор будинку культури чи завідуючий сільським клубом і художній керівник, і кочегар, і прибиральниця, і працює не на повну ставку? Кращими ж визнаю Новоставецький, Човгузівський, Святецький, Ординецький, Борщівський,  Великолазучинський сільські будинки культури, Малолазучинський сільський клуб.
ЇЇ душа завжди співає, і на роботі, і коли йде по вулиці, і вдома, коли порається по господарству чи коло своїх улюблених квітів. Всім працівникам культури щиро бажає щастя, добра та любові, а ще дуже хоче, щоб нарешті добудували новий будинок культури, щоб працювати в нормальних умовах, що була тут простора сцена та велика глядацька зала.

 

Вірить, що так і буде.Анатолій Денисевич, керівник народного аматорського вокального ансамблю «Гук», ансамблю народних інструментів «Вольниця», переконаний, що він на своєму місці. Бо ж все його життя нерозривно пов’язане з мистецтвом. Виріс у Теофіполі, навчався у дитячій музичній школі  у класі духових інструментів, у викладача Олега Яцишина. Садиба Денисевичів – коло самого стадіону, хлопці йшли грати у футбол, йому ж треба було поспішати до музичної школи. Часом і не хотілося. Та закінчив Хмельницьке музичне училище, перед армією трохи поробив художнім керівником у Михиринцях. Два роки відслужив у Мукачевому у військах зв’язку, як вернувся, був художнім керівником  у Михнівці, далі став працювати методистом районного будинку культури.
- Я співав у всіх колективах, які тут діяли, - розказує, - і в квартеті,  і в ансамблях, і в хорі. Я люблю це робити, пісня, вокальний жанр, це насолода для моєї душі. Як і гра на трубі в духовому оркестрі, на народних інструментах, і в джаз-диксиленді. Хоч були інші думки, хотілося більше заробити, пробував їздити на заробітки, був у Польщі та Німеччинні. Та вертався до культури, до музики.
Починав працювати ще у старому будинку культури. Міцна була споруда, треба було замінити балки, перекрити, і стояла б вона ще 100 років. А вони спотикаються вже скільки часу, заважають одне одному. Одним треба співати, другим грати, ще з сіл поприїжджають. Може, нарешті, щось зрушиться з місця. Та, головне, бути на своєму місці, дарувати людям красу, невпинно її творити.

- Що для вас пісня? – питаю керівника народного аматорського фольклорного колективу  «Човганські гуляночки», вокального квартету «Явір» Миколу Хом’яка.
- Це все моє життя, - каже, -  без пісні його не уявляю, живу нею кожну мить, пісня – це моя душа, це найкращі почуття, які мені довелося пережити.
Родом Микола Іванович з села Ліщани Ізяславського району, з родини, де пісню шанували та любили, його дядько навіть  співав в одному з перших складів квартету «Явір» у Києві. То ж ще у школі визначився з майбутньою професією, мав неповторного тембру голос. Закінчив хорове відділення Кам’янець-Подільського культосвітнього училища, працював в Ізяславі, у районному будинку культури керівником естрадного колективу, був методистом по хорах, керував хором працівників культури.
Якраз у той час у Теофіполі будувався цукровий завод, у селищі зводили житлові багатоквартирні будинки. Влаштувався сюди на роботу, організовував художню самодіяльність. Отримав квартиру, був директором заводського будинку культури. Сталося так, що деякий час знову працював на Ізяславщині. Та невдовзі вернувся у Теофіполь, вже понад два десятки літ є керівником народного аматорського фольклорного колективу «Човганські гуляночки».
- Це дуже цікава, творча робота, - продовжує, - щоб відтворити народний обряд, відшукати старовинні українські пісні, це все треба пережити, відчути серцем. Взагалі, я найбільше люблю українські народні пісні, академічний спів. Мої улюблені пісні це «Ой світи, місяченьку», «Ставок заснув», «Ой ти дівчино, з горіха зерня». До речі, нічого не беру з Інтернету, для мене це принципово. І ще одне: тільки живий звук, ніякої фонограми.
Коли чуєш м’ягкий, оксамитовий спів Миколи Хом’яка, коли співає «Явір» чи виступають «Човганські гуляночки», на серце лягає тиха радість та захоплення. Настільки  вражає висока професійність, відчуття ритму та щира, непідробна закоханість у пісню.

 

Хто співає, хто грає, а все ж тут головний - звукорежисер. То ж саме від Віктора Тарасова, від того, як він налаштує звукопідсилювальну апаратуру, залежить успіх і соліста, і ансамблю,  і хору. За освітою він монтажник радіоапаратури, то ж, можна сказати, працює за фахом. Де б які урочистості не відбувалися, він  завжди чітко виконує свою роботу: підключити струм, забезпечити музичний супровід, нічого не забути, нічого не переплутати, все вчасно і якісно включити. Хоч раніше і сам співав у вокально-інструментальному ансамблі, грав на гітарі. 
 Ще ж Віктор має талант художника. У школі випускав стінгазети, малював плакати. Розпочиналася його трудова біографія з районної бібліотеки, був там художником-оформлювачем. Після армії працював художником в художній майстерні, скільки там перемалював там стендів, агітаційних плакатів. Тепер, адже продовжує виконувати обов’язки художника-оформлювача у бібліотеці, використовує комп’ютерні технології, все, що колись робив пером, тепер робить комп’ютер.
- На місці нічого не стоїть, - каже Віктор, -  все розвивається, все удосконалюється, головне – це треба засвоїти. Що ж до моєї основної роботи, то мене сильно переймає, що апаратуру потрібно постійно перевозити, встановлювати то тут, то там. Будинку ж культури немає. Апаратура має бути стаціонарна, а від перевезень вона руйнується. Хоч вона у нас не справжня, справжня ж дуже дорога. Уявіть, що у жовтні у нас було 15 заходів, і ми її шарпали взад-вперед.
Якби ж нарешті добудували новий будинок культури…
Галина Тебенько

 

 

Категорія: Газета № 87-88 3.11.2016 | Переглядів: 89 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Листопад 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz