Понеділок, 24.07.2017, 15:36
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2016 » Жовтень » 27 » Душі криниця
09:23
Душі криниця

Вже 50 у парі йдуть щасливо

Все було ніби вчора, а 30 жовтня виповниться 50 літ, як Зіна Федорівна та Петро Іванович Манчевські з Волиці  поєднали свої долі, стали на весільний рушник. Сидимо у їх затишній світлиці, господарі поринають у спогади, з щемом у серці гортають сторінки свого життя.
- А пам’ятаєш, - каже господиня, - як на ранок того дня вже сніг випав?Як йшла я в білих туфлях по снігу? Ще в суботу, на головицю, я дружок збирала, а Паша Савівна, вчителька з нашої школи, жоржин принесла,  такі пишні, білі, червоні. А яке весілля в нас було! У клубі, перше в селі комсомольське, з урочистим розписом, з почесними батьками,так вже було гарно! І зима вже тоді й почалася.
- А я ранком в неділю вдягаю на весілля новий костюм, - підхоплює Петро Іванович, - дивлюсь, штанки довгі. Бігом їду у Волицю-Польову, там був дуже хороший кравець, нашому голові колгоспу, Панасу Лавріновичу Кондратюку,  галіфе шив. Вкоротив він мені їх, вертаюсь додому, вдягаю, - а боже, вже короткі. Знов їду до нього. Пришиває трохи назад, вже виходить добре.
А до того дня йшли вони кожний своєю стежкою, та об’єднувало їх, як і все їхнє післявоєнне покоління, переконання, що треба трудитися і трудитися, віра у краще життя. 
У родині Семенюків Зіна була п’ятою, найменшою. Мама робила в ланці, батько був механізатором, машиністом молотарки. Пригадує, як ще зовсім маленькою носила у кошичку обід йому в поле, та старшому братові Жорі, який робив на тракторі ХТЗ.
- Часто собі думаю, - туманяться її очі, - як тоді люди трудилися, без відпочинку, ніхто не нарікав, всі знали, що так треба. Я ніколи не думала, що стану вчителькою, знала, що треба робити на фермі, в ланці. Але було якось так весело, люди були  бідні, та добріші.
У Волицькій школі була вона активісткою, добре вчилася, співала. Як закінчила Поляхівську середню школу, забрав її тодішній директор Волицької школи Яків Якович Мусійчук до себе старшою піонервожатою. Яка це тоді була робота! Треба було організувати дітей на грома-дсько-корисні справи, організувати дозвілля, навчити спі-вати та танцювати. Через рік Яків Якович сам зібрав для неї всі необхідні довідки і відправив вступати на заочне відділення у Кам’янець-Подільський педагогічний інститут. Вступила на факультет російської мови та літератури, вчилася та працювала.
Петро Манчевський ріс з матір’ю та старшою сестрою. Батько якраз перед війною поїхав шукати роботу чи то в Шепетівку, чи в якесь інше місто. Що було з ним далі, ніхто не знав, більше його ніхто не бачив. Мати Соломія Євтихівна, велика трудівниця, тяжко робила, в бригаді та вдома, щоб якось дати раду собі та дітям. То ж з малих літ став господарем у родині. Ще був хлопчаком, як у жнива, на канікулах, коло машини коні гонив, косив кіньми. Треба було на коні верхи їздити, а він був маленьким, щупленьким. Як закінчив семирічку, пішов на роботу в колгосп. Знову коні гонив, був їздовим. Захотів на шофера вивчитися, направили його з військкомату у Полонне.  Не прийняли його на навчання, не вистачало до повноліття  одного року. Повернувся, приписали у військкоматі йому один рік. Тоді прийняли його на ті курси, освоїв науку. Їздив у колгоспі на старій вантажній машині. Далі забрали хлопця в армію, та пробув там лише кілька місяців, заболів, вернули додому. Бачило начальство, що хлопець тямущий, що можна на нього покластися. Довірили йому новенький ГАЗ-51, ото було радості! А далі на «Побєді»  чотири з половиною роки Панаса Лавріновича возив. 
А як у нас любов почалася, - усміхається Зіна Федорівна, - ходили в клуб, на танці, Петро ж співає дуже гарно, нема ж ні в кого більше такого голосу,  передався йому талант від матері, то ж і він і я в концертах виступали, у виставах грали. У нього була дівчина, у мене був хлопець, так сталося, що вона вийшла заміж. Якось про-вів мене додому, так і все почалося. Ходили ми аж три  роки. Та я дякую долі, що послала мені такого чоловіка, доброго, надійного та вірного. Якби не те горе, яке ми пережили, вважала б себе найщасливішою жінкою на світі.
Народився у молодого подружжя первісток, Володя. Раділи усім серцем, тішилися крихітним хлоп’ятком. Та якось у бабусі впав головою на лавку з дуже високої печі. Так і взялася у нього невилікована хвороба. Де тільки не возили його, все було марно. 
- Якби не моя свекруха, - і досі болить її душа, - не знаю, як би було. Мені на роботу треба йти, і ввечері, і в суботу, і в неділю, були ж і суботники, і недільники, і буряки ж давали, і на виступи треба було їхати. Його ж ніколи вдома не було, а вона нам Володю гляділа, цілих одинадцять років. Дуже було їй тяжко, якби не вона, чи змогла б я вчитися, чи змогла б робити? І донині прошу в неї прощення, хай упокоїться її стражденна душа. А нам  треба було жити далі, ростити меншенького Сергійка, нашу розраду та надію. 
А Петро Іванович 30 років возив наступного голову колгоспу  Петра Андрійовича  Кравчука. Був це мудрий керівник, дуже добра та справедлива людина. В колгоспі був один легковий автомобіль, правда, уже «Волга», треба було людей слухати, і  породіль на роди відвезти, і хворих в лікарню, і на станцію в Білогородку. Об’їздив усі найбільші міста України, був і в Горькому, і в Ульянівську.
- Ніколи я нікого не підводив, - каже, - і наступних керівників господарства – Василя Петровича Кравчука, Діну Іванівну Кравчук, тепер знов працюю з Василем Петровичем.  За кермом я вже 55 років, у відпустці був один раз – один тиждень, з’їздив 13 нових машин, часом кажу, може, пора вже на відпочинок? Та поки що мене не відпускають, я ж знаю кругом всі ходи та виходи. 
Зіна Федорівна довго робила старшою піонервожатою, викладала російську мову та літературу, хоч вчителькою була строгою, учні її поважали та любили.
Виростили Манчевські хорошого сина. Закінчив Сергій Барський автодорожній технікум, Київську сільськогосподарську академію, живе та працює в Києві, займається волонтерською діяльністю. Радіють дідусь та бабуся онучками – Анею та Крістіною.
- Віддячив нам Бог, - кажуть мені на прощання, - ще ніколи ми на нього не нарікали, ніколи нас не засмучував, ми за нього спо-кійні, знаємо, що не підведе. А на порозі нашого золотого весілля молодим хочемо дати пораду – живіть у злагоді, дорожіть одне одним, прощайте одному, бо життя – це довга дорога, сповнена радістю і печаллю,  встелена не ли-ше трояндами, а й колючками. Бережіть свої почуття, бо любов крихка та ніжна, як кришталь, і лише вірність робить її міцною, як криця.
Галина Тебенько

 

Категорія: Газета № 85-86 27.10.2016 | Переглядів: 57 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Жовтень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz