Середа, 18.10.2017, 01:13
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2016 » Жовтень » 20 » Грані буття
10:19
Грані буття

Надійні люди - надійний зв’язок

До 50-річчя утворення   нашого    району   хочу   згадати   та   написати  про   людей  котрі,  не  жаліючи  себе,   свого здоров’я відновлювали,  під-німали  та   ставили   на   ноги   наш   район - зв’язківців. 
Сучасна молодь, мабуть, і не здогадується, як у свій час непросто було цим людям. Бо  у  кожному   будинку  сьогодні комп’ютер,  телевізор,   Інтернет. У кожної   людини   сьогодні   простий  та безпроблемний   мобільний   телефон:  натиснув клавіш, набрав  номер  і  є зв’язок  із  будь-якою  точкою  України,  а  то  і  за кордоном.   Усе   елементарно  просто,  а  тоді  у  Теофіполі   та новозведених  сільських   будинках  не  було простого телефонного та  радіозв’язку.   Телефони   були,   але  тільки  у  необхідних   для   району   та  для села  точках: контора   колгоспу, наприклад,  сільська   Рада   і   усе.  Отож, треба  було   монтувати  нові   лінії ,  тягнути   їх   у  кожен населений  пункт   району  та  у  кожен  будинок.  
 Цим і займався мій батько Петро Станіславович Лукаревський (фото вгорі). Після закінчення   військової   служби  в  армії у 1952 році   він  повернувся    додому  і  пішов  працювати   зв’зківцем  у  Теофіполь.  Таких людей тоді  було дуже   мало,   усього   кілька  чоловік, не було автотранспорту.  У  батька  був   кінь,  звався   Каштан.  І   він   восени   та   улітку   возом,   зимою саньми  їздив  по селах,  ремонтував  та   перевіряв   лінії   зв’язку.    
У   Теофіполі,   по   вулиці  Макаренка,  10   стояв   невеличкий   будиночок.  У   одній   кімнаті   жила   наша   сім’я,  у   другій - кабінет  зв’язку, тобто лінійно-технічної дільниці.   До   1959 року  тут  керував  Степан  Тихонюк.   Потім   його   перевели   працювати у  Білогір’я. А мого батька, оскільки досвідченіших кадрів не було,  поставили начальником   дільниці.  На   початку   шістдесятих  років  розпочалося   планування  автоматичної  телефонізації   району,   почали   проводитися  нові  лінії зв’язку,  ставитися  нові автоматичні   підстанції.  Для  цього  усього   повинен  бути   керівний   центр.   За   пропозицією батька   будиночок,  де  стояло  старе однокімнатне  відділення знесли  і   на  його  місці   вирішили  побудувати  новий, а також  гараж і  склад.  Коштів  не  вистачало,  кожну  тисячу  цегли  та   інші   будівельні   матеріали  батькові   доводилося «вибивати», ходити випрошувати по різних інстанціях.  Десь приблизно  у  1965 році,  коли   уже  фактично  мав   утворюватися   наш   район,  нове   приміщення було побудовано.  Але  тут  знову нові проблеми -   транспорту  немає, лише   коні. Знову,  як  то  кажуть,   довелося   ходити   по   інстанціях.  Нарешті   керівництву  району   стало  зрозумілим,  що   перевозити  стовпи   із  залізобетонними  приставками   на   конях - це не солому чи   мішки   із   картоплею  возити. Виділили  гроші   на   трактор.   І   коли,   як   я   пам’ятаю,   пригнали   отого   новенького   «Білоруса»,  це  була   така   радість,   що   і   передати   тоді   було   неможливо.  Батько   на   той   час   уже   побудувався   і   ми   жили біля  новозбудованої  ЛТД.    
 Першим   трактористом  був веселий   хлопець   Анатолій   Савчук   із   села   Караїна.  Батько   довго   із   ним   працював.   На   жаль,  в   живих   його   уже   немає.  Через  рік   виділили   ще   вантажний    автомобіль   «ГАЗ»  тритонка.  І  хоча він  був трохи  і  старенький,  але   і цим були раді.  Шофером   тоді   працював   Анатолій  Сапун.  Із   ним  батько   наїздив  по   району   не   одну   сотню  кілометрів.  Машина   старенька,   часто   ламалася,   а    доводилося   їздити   не   тільки   по   району,  а і  у  Хмельницький, а  то  і   далі.   Їздила,   ламалася, Анатолій   Антонович   підремонтує,  полагодить і,   зно-ву   поїхали.   
 Йшов час.  Батькові довелося ще   й   вчитися.  Бо,  який  же   ти   керівник   без   освіти?  Ходив у Теофіполі  у   вечірню   школу, а   потім   поступив   вчитися   заочно   у   Львівський   технікум   зв’язку.  Довелося,   як   то   кажуть,   гризти   науку,   причому   й   вищу   математику.   Але  ж,   яка   там   вища   математика,   коли   за   плечима тільки   чотири  класи   початкової   школи?   Допомогли   знайомі   учителі.   Вдень   працював,   а   ввечері, а    бувало й  ночами  із  ними  займався,   писали,   креслили.   Потім   їздив   здавати   екзамени,   не   вдавалося – перездавав   і   нарешті   закінчив.  У 1966 році у Теофіполі  було введено в експлуатацію першу автоматичну телефонну станцію. Цьому передувала  велика  робота по ремонту лінійних споруд, яку виконували працівники ЛТД  під керівництвом  мого батько.
У   1967 – 1968 роках інженером сюди прийшов  працювати   Іван Флорович Яцюк (на фото внизу). Це був уже досвідчений, кваліфікований   спеціаліст.  На  той   час   він,   один  із   небагатьох  тоді   працівників   зв’язку, який   мав   середню  технічну   освіту, отож, в  налагодженні   зв’язку   у   нашому   районі,   був і  його  чималий   внесок. На   жаль, і  його сьогодні уже немає в живих.
Сьогодні нам уже важко уявити, що немає зв’язку із якимось селом. Навіть, якщо це раптом сталося, то неполадки ліквідовуються  за кілька хвилин. А тоді треба було  чимось добратися у те чи інше село, завезти все необхідне і ставати до роботи, бо з райкому чи райвиконкому вимагали негайно все зробити, бо… Що могло послідувати  за цим «бо», здогадатися не важко. Звичайно, посадити чи розстріляти  не могли, але звільнити з роботи тільки так. За невиконання службових  обов’язків. Звичайно, керівництво   району   зрозуміти   можна,   їм  треба   керувати, а  як  покеруєш,   коли   немає   зв’язку?   І   тому   зв’язківцю   попробуй   доберись   до  села  за   25 -30  кілометрів  за  одну,   дві   години   пішки чи у крайньому  випадку  кі-ньми чи  велосипедом.   Тут,   як   кажуть,  вище   своєї   голови   не  підскочиш. Пам’ятаю, як із  одним  селом  довгий час  не   було   зв’язку  і  батькові  довелося   відповідати перед    районним начальством.  
Хочеться  добрим  словом   згадати,   тих  хто  починав  та  довгий  час   працював  із   батьком.  Це   Іван   Кульчицький    із  Троянівки,  Іван    Давидюк  із   Дмитрівка,  Олексій   Панчук   із  Ленінки,  Олександр  Мартинюк,   Валентин    Босий,   Аркадій    Фомін (на фото внизу) із Теофіполя.   Особливо   теплим   словом   хочеться   згадати    Аркадія  Терентійовича,  який   працював  у  бригаді   батька   зв’язківцем. Це   була  дуже  проста,   невгамовна, наполеглива  та   віддана   своїй справі  людина.  Транспорту у той  час  не   вистачало. Отож,  Аркадій   Терентійович придбав  собі  невеличкий  мопед. На цьому  мопеді  де   його   тільки   не   бачили.  Як  і  у  Теофіполі,  так  і   у  всіх   селах  нашого   району. Ремонтував телефони, радіо. Вийшовши на пенсію, дома не сидів,   продовжував   працювати.   Люди  ще і досі  згадують  його добрим словом.
 І ще про одне хочу сказати. Мій   батько, як   і   деякі   інші   працівники,  із   якими   він   працював,  були   комуністами,  але   катом   чи   ідолом,  як   сьогодні   дехто називає   таких   людей, ні   він,  ні   вони   не  були. Ось, як було насправді.   До   Комуністичної партії  батько ставився   навіть   трохи   скептично. Він весь час працював.  Старався виконувати   місячні   та    річні бо,   не   виконав – начувайся. Одного   разу, як  він розповідав, поїхав у  м.Хмельницький   із   доповіддю до   головного   інженера. По   роботі   усе   здається   складалося   добре,   план   виконувався. Прозвітував.  Аж  тут  раптом   головний  інженер  спитав:   ви  у   партії?   Відповів,   що   ні.   Той здивувався: як то так,   ви   на   керівній   посаді,  а  не  комуніст?   Зараз   же   пишіть   заяву.   Змушений   був   написати.   Ось   так.  Хоча,   повторюю,   усе   його життя   було   у праці.   І  сьогодні   я,   як  і   батькові,  так   і   усім  цим   простим   людям,  котрі  із  ним    працювали, хочу   просто   вклонитися   та   подякувати за  ту важку та невтомну    працю,  адже  вони,   не   жаліючи   себе,  не   обираючи    погоди, у   дощ  чи   заметіль,  від   села  до  села   налагоджували,  ремонтували,   проводили та   прокладали    нові   лінії   зв’язку   і   цим   піднімали   та   обновлювали  цю,   так   життєво необхідну  структуру   нашого  району. Вони просто   виконували  свій обов’язок   перед державою.  Ось   такі    вони    були,   оці,   такі   собі   прості   люди – зв’язківці.
Володимир Лукаревський, смт. Теофіполь

 

Категорія: Газета № 83-84 20.10.2016 | Переглядів: 112 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Жовтень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz