Неділя, 23.04.2017, 12:58
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2017 » Січень » 19 » Грані буття
11:48
Грані буття

Серце, сповнене любові

Антоніна Микитівна Мельничук із  Михиринець - давня шанувальниця районної газети. І не тільки шанувальниця – скільки пам’ятаю її, вона присилає у редакцію свої замітки. Більшість із них – це цікаві розповіді про людей, з якими  у цьому житті довелося жити чи працювати поруч.  Та, найголовніше те, що всі  вони завжди наповнені великою любов’ю до ближнього.  Та й інакше не може бути,  бо сама Антоніна Микитівна    має велике серце, сповнене любові не тільки до людей, але й до всього прекрасного на цій землі. Саме це допомогло їй пережити усі труднощі, з якими довелося стикатися на життєвій стежині. А доля у цієї жінки  не з легких.
Народилась вона в   багатодітній селянській сім’ї на  Рязанщині, у маленькому віддаленому  селі. Із десяти дітей, вижили тільки п’ятеро. Батьки  були уже немолоді і важко працювали у колгоспі. Пам’ятає, як вони, діти, сиділи на призьбі до темної ночі і чекали, поки тато з мамою прийдуть із поля і дадуть щось поїсти. Пізніше, коли трохи підросли, і самі почали ходити на роботу. Їй довелося в’язати з мамою снопи, ходити до молотарки, допомагати по господарству, виконувати хатню роботу. Не мала що взутися, вдягнутися, не завжди була ситою. Але ходила у школу, хоч не мала зошитів, книжок, чорнила. Одне слово, пережила голод і холод, але не зламалася.
Закінчивши десять класів, зібралася  у Москву, де й поступила в політехнічний технікум міністерства заготівель і сільського господарства, який успішно закінчила,  отримавши  диплом електротехніка. Потрапила на цілину у м. Славгород Алтайського краю, де працювала на елеваторі. Робота була не  з легких, але це її не лякало. Незабаром, зустрівши хорошого хлопця-українця Леоніда Мельничука із наших Михиринець, не вагаючись, вийшла за нього заміж. У 1957 році молода сім’я і переїхала сюди жити. Мало, хто вірив, що Антоніна тут залишиться, але, як сама вона каже, я , як та калина,  вчепилася в землю корінням і Україна стала для мене рідною. Хоча, правди ніде діти – спочатку було важко,  не знала молода невістка ні української мови, ні українських звичаїв.  Але допомогло те, що не була з дитинства білоручкою. А ще пощастило із свекрухою, бо була Леонідова мама дуже доброю людиною, отож жінки знайшли спільну мову. Не дивлячись на те, що була вже Антоніна вагітною, їй дали півнорми буряків. А коли народила сина Сашу, і йому було лише 7 місяців, довелося робити вже повну норму.
В селі не було світла, дороги з твердим покриттям, отож не розлучалася із гумовими чоботами, але все терпіла і, навіть, дуже втомившись, ще поралася дома по господарству і з нетерпінням чекала  з роботи чоловіка, з яким жили душа в душу.
Шістнадцять років  пропрацювала Антоніна Микитівна у колгоспі. Не цуралася ніякої роботи, робила все, як інші жінки і в ланці, і на фермі трудилася два роки,  доглядала діточок.  Народились у неї ще дочка Маруся та син Василь. Допомагала в усьому свекруха, але коли Васі виповнилось три рочки, вона померла, отож стало ще важче. Але сталося так, що запропонував колишній завідуючий  районною ощадкасою Василь Кравчук їй роботу у сільському відділенні ощадкаси.  З великою теплотою згадує вона цього чоловіка, який дуже добре ставився до всіх людей, особливо до своїх підлеглих. Робота в ощадкасі жінці дуже сподобалась, виконувала вона її сумлінно і добросовісно. Любила вона спілкуватися із людьми, які тоді із задоволенням клали гроші на рахунки, адже збирали їх на будівництво осель, купівлю машин, проводили світло, воду, газ. Отож, важко пережила те, що у свій час люди втратили свої заощадження і, як кажуть, в один день стали бідними. ЇЇ вини у цьому,звичайно, немає,  але донині Антоніна Микитівна не може змиритися з цим. Чомусь довго не могла дивитися в очі своїм односельцям, здавалося що і її люди в цьому звинувачують. Хоча й сама з чоловіком тоді теж  понесла втрату. Напевно, міркує нині, вже тих грошей ми не побачимо, але Бог  з ними, аби мир був на землі.
За свій трудовий шлях Антоніна Микитівна назбирала чимало трудових нагород, які бережливо зберігає й донині, адже кожна із них – це сторінка її життя, наповнена трудовими буднями. Серед них – похвальні листи, грамоти, медалі, значки. Це і Похвальний лист Славгородського обкому партії за добросовісну роботу і активну участь в громадському житті та художній самодіяльності,  медаль за освоєння цілини, кілька грамот за перевиконання соціалістичних зобов’язань упродовж кількох років, нагороди районної газети за активну  сількорівську роботу. Газетний формат, на жаль, не дозволяє перерахувати всі  її відзнаки. Антоніна Микитівна ними дуже гордиться. Бо вони – свідки того, що життя  це прожила недаремно, залишила у ньому гарний слід. Та найголовніше для неї – це її  діти, яких достойно  виховала із  покійним чоловіком. Виросли вони гарними людьми, ніхто про них нічого поганого не скаже. Подарували їй шестеро  внуків, а ті, в свою чергу, четверо правнуків. Це найбільша її радість у житті. 
Сьогодні  Антоніна  Микитівна проживає у Коров’єму у своєї дочки Марії. Бо здоров’я вже не те. Дуже сумує за своїми Михиринцями, людьми, з якими прожила стільки років, сусідами. Але і тут  знаходить для себе заняття. В хаті і по господарству щось старається допомогти. Є  у неї й чимало інших  улюблених справ . Одна із них – писати вірші. Лягають на папір  душевні рядки, які вона любить читати рідним, знайомим. Дочка  Марія  розмістила їх на своїй сторінці в Інтернеті, отож тішиться  жінка хорошими відгуками на них. А ще все життя Антоніна Микитівна вишивала, в’язала. Сьогодні важко порахувати ті вишивки. Це і картини, ікони, рушники, серветки і, навіть, килим. Багато їх роздарила рідним та друзям. Шила на машинці і одіяла, пухові та синтетичні, дарувала дітям та онукам. Одне слово, ніколи не сиділа без діла. 
Ще одна її велика любов – квіти. Дуже вона вже любить їх. Любить їх вирощувати, милуватися їх красою, любить вишивати їх, вони оживають під її спритними руками на полотні. А ще любить пісню,  адже у свій час була активним учасником художньої самодіяльності.  Та, найголовніше те, що, незважаючи на те, що народилась і виросла в Росії, безмежно любить Україну, українську мову, природу, людей, яким все життя старається робити тільки добро. Важко переносить події на Сході нашої країни, болить її серце за тих, хто пішов захищати  честь і незалежність України. Отож щоденно просить Бога, щоб закінчилася ця війна, щоб, як колись, жили в мирі два братніх народи.
Коли залишається на самоті, не може стримати сліз, згадуючи покійного чоловіка Леоніда та його матір. Дуже вже любила їх обох, отож втрата цих людей донині болем  пече  її серце.
Та, незважаючи на все це, ця жінка вміє радіти життю. Бог дає її силу все перенести, витерпіти. Отож, тішиться  кожним прожитим днем, просить в Бога  здоров’я для своїх дітей, внуків, правнуків, для усіх добрих людей. Нехай же ще довго, Антоніно Микитівно, б’ється у грудях ваше серце, в якому стільки любові і людяності.  Надіємося погуляти на вашому столітньому ювілеї. 
Лідія Пейда  

 

Категорія: Газета № 5-6 19.01.2017 | Переглядів: 40 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Січень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz