Вівторок, 27.06.2017, 22:07
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2017 » Лютий » 24 » Грані буття
12:49
Грані буття

А була ж іще «школа Левицького»

Кажуть, що першу печаль людина переживає у малолітстві, тобто іще дитям, коли мати віднімає його від грудей. А друга буває після прощання зі школою.Якщо це так, то останнє мені судилося відчути двічі: спочатку після закінчення одинадцятирічки у рідному селі, а згодом уже на Теофіпольщині, коли розлучався із колективом Ільковецької допоміжної школи-інтернат, де працював п’ять років. Саме той, останній період, вважаю визначальним для подальшої трудової діяльності, а навчальний  заклад – справжньою школою життя, порою змужніння й гарту. І переконаний, що так само -  без фальші, але з гордістю мовить кожен, кому пощастило працювати з директором Антоном Миколайовичем  Левицьким:
Я пройшов його школу. Що не робиться, то на краще
Завчасна радість інколи обертається прикрістю. Так і в мене вийшло, коли, здавалося, я вже можу вважати себе студентом факультету  іноземних мов Львівського держуніверситету, бо ж  отримав чотири «четвірки» на вступних іспитах, несподівано ошелешив член конкурсної комісії Старков – керівник військової кафедри:
- А ми готуємо військових перекладачів.
Звісно, полковник кривив душею, бо ж частина абітурієнтів мали стати просто вчителями. Проте інші члени комісії скромно промовчали. Хоча  могли б порадити заочну форму навчання або спробувати  щастя на іншому  гуманітарному факультеті.  Це вже я згодом «допетрав», але, як мовиться, поїзд пішов.
Спливало  літо, треба було десь прилаштовуватись на роботу. Й мені пощастило., знайшлося місце біля пульту управління хронуса Городоцького цукрокомбінату. Робота позмінна, та якийсь десяток кілометрів від дому на пожвавленій трасі – не біда.
Проте й цього разу без сюрпризів не обійшлося. Допоки я працевлаштовувався, повернувся батько із Хмельницького.
_-Збирайся, сину, завтра летимо в Теофіполь, там тобі роботу підшукали – вихователем школи-інтернату. Ось і направлення…
Німа сцена, як у комедії «Ревізор».
- Як летимо? Яким вихователем, коли мене  ще самого виховувати треба?!
- Саме так я й Петрові Миколайовичу казав, але він запевнив, що там директор толковий, то розбереться на місці.
Виявляється, протекцію зробив мій колишній директор школи, потім зав райвно, а на той час заступник завідуючого обласним відділом наросвіти  П.М. Остафійчук.
Ось таким чином я постав перед ясні очі Антона Миколайовича Левицького  і його бойового завуча Мусія Єфремовича Клименка. В останній день серпня 1967-го з атестатом про середню освіту, свідоцтвом про присвоєння кваліфікації механізатора-рільника, але без ніякого досвіду. Але все вирішилося напрочуд швидко, мудро за згодою двох сторін:оскільки до вихователя ще не доріс, призначити на посаду  секретаря, тобто, діловода-касира. То хіба життя не в смужечку, як та матроська тільняшка, а все, що робиться, не на краще?
До знань – тернистими шляхами
Минув рік, як Ільковецька допоміжна школа-інтернат набула нового статусу, отож, зрозуміле те хвилювання особливо молодих педагогів, які лише вступали у новий навчальний.
Проте тривоги були марними: колектив учителів та вихователів повів понад півтораста вихованців упевнено, наче рушає залізничний потяг, кожне коліщатко закрутилося у визначеному потрібному й усталеному напрямі та ритмі, добре знаючи маршрут і графік. Про це заздалегідь подбала дирекція, вкомплектувавши кожну із восьми груп (чомусь саме так, а не клас) двома вихователями і вчителями-предметниками, котрі працювали зі старшими. Але роз приділили так, аби новачки працювали із більш досвідченими колегами.
А досвіду було в кого набиратися. Першою порадницею називали Ольгу Костянтинівну Корніцьку, яка  по праву вважалась фундатором дитячого закладу і прийшла на роботу майже разом із А.М.Левицьким. Під стать їй були Яків Федорович Зусько і Йосип Панькович Древняк, Любов Володимирівна Лаган, Антоніна Стахівна Брикулець (Гульчук), Галина Іванівна Луцик (Непотас), Людмила Федорівна Варнацька і Лідія Леонідівна Шумович, Галина Тодосівна Дзюб'юк і Галина Миколаївна Казюк,  Гнат Федорович Климковецький, Павліна Йосипівна Бистрицька та  Любов Ларіонівна Криса.
До них «підтягувалися» Ганна Дмитрівна Дем'янюк, Антоніна Василівна Романова,Ольга Дмитрівна Рудківська (Пілат), Марія  Томівна Козлюк, Віра Дмитрівна Горбатюк, Ніна Титівна Стасюк, Залія Явтухівна Данчук, Галина Макарівна Журавська.
Небавом педколектив поповнила група так званого «молодняка»: Віра Поліщук, Зоя Дубенюк,Любов Кондратюк, Віра Безорчук, Любов Мисюк,  Світлана і Ганна Фреюки, тріо Луциків – Любов, Василь та Віра, Тимофій Баб'як, В'ячеслав Корченюк.
Щодо навчального процесу, то тут варто зауважити деякі особливості. Учнівський контингент інтернату, на відміну від загальноосвітніх шкіл, складали діти, відстаючі у навчанні, просто кажучи, занедбані або занадто бешкетливі. Не хочу кидати камінця в город їх колишніх педагогів, але, мабуть, вони зітхали з полегшенням, спихаючи  таких підопічних колегам з інтернату. Скажімо, лише з двох сіл Ізяславщини- Ліщан  і Радошівки в нашому інтернаті тоді навчалося 30 дітей. Решта в основному була із Шепетівського та Полонського районів. Не  обминула чаша сія і кількох «вундеркіндів» із Теофіполя,  Лисогірки,   Святця, Колісця.
Скажу відверто: колектив не ставив собі за мету зробити усіх школярів відмінниками, головним було прищепити їм любов до оволодіння знаннями, навики культури,  вміння давати собі лад у повсякденному побуті і майбутньому житті.  Зрозуміло, що навчання проводилося за спеціальними, дещо спрощеними програмами. Проте це не означало, що вчитель чи вихователь може працювати упівсили. Навпаки, оте спрощення й складало певні  труднощі, адже людину , яка здобула освіту в педучилищі чи вузі, вчили викладатися сповна, про якесь «дозування»  й мови не могло бути. Натомість, і на педрадах, і на засіданнях методоб'єднання щоразу вимагалося вдосконалення індивідуального підходу до учнів, одного із дієвих засобів спонукання до навчання. І, звичайно, людяності, що могло би стати ключиком до оволодіння серцем дитини. Тобто треба було дивитися на світ очима своїх вихованців і сприймати все їхніми душами. За те, між іншим, і плата нашим педагогічним працівникам була на чверть вищою, аніж їх колегам із загальноосвітніх шкіл. Утім, цим стимулом мало хто переймався, хіба що подружжя Зільберманів з обласного центру. Лазар Якович, педагог за освітою, як і  дружина, заради пристойнішої пенсії покинув базу облпостачзбуту замкнув тимчасово гарну квартиру у Хмельницькому і нарівні з іншими місив чобітьми болото в Ільківцях. Щоправда, людьми вони були щирими та приємними, то й полюбилися і дітям, і колегам.
Це згадалося не задля осуду. Що ж подієш, коли у житті – як  у поїзді : твердих місць більше, аніж м'яких, а з грошима ніколи не буває так добре, як буває погано без них…

співу. Гарними вокальними даними володіла Галина Журавська ( до речі, вона й донині співає у ветеранському хорі Теофіпольщини), Любов Голодрига,  Віра Луцик, Тоня Романова, Женя Бондар. Чудовим акомпоніатором
Була Ольга Лисюк, віртуозно грала на акордеоні Лідія Лоза. Моїй же скромній персоні «ведмідь на вухо наступив», то дістався конферанс, гумор та сатира.
Годі й згадати, скільки ми тоді дали концертів  на сценах «нашого» інтернатського клубу «Веселка» та місцевого сільського будинку культури, у наших підшефних з колишньої військової частини, у розвалених клубах сіл Улянового  та Колісця, в Коров'єму.  Не вдалося нас переспівати і в Поляховій, коли проводили до армії колегу Петра Павлюка. Надто  ж розширився діапазон виступів самодіяльних колективів, коли Микола  Іванович Лаган злив їх воєдино, а тон співакам задала Віра Навроцька. Бувало, глядачі з Вороновець та Немиринець, інших навколишніх сіл, чекали нас до півночі, це коли вирішувалася проблема із транспортом. Якось узимку діставалися навіть гусеничним трактором із причепом з-під соломи.
Всяке було, зате весело!
По суботах та неділях у нас «крутили кіно».
Цієї справи мене навчили брати-кіномеханіки, то наш старий холостяк Йосип Панькович з радістю й перепив оте громадське доручення. Нам повезло, що такою ж апаратурою – проектором «Україна» користувалася військова частина, отож, охоче ділилися фільмами. Інколи за бобінами доводилося за сприятливої погоди із парою - трійкою старшокласників або на лижах, або велосипедами. Тоді радості у хлопців не було мех.! Адже не кожному щастило побувати у «гарнізоні» капітана М.О.Гундеріна, навіч побачити локатора чи навіть помацати автомата солдата-вартового.
Свого часу в дитбудинку був непоганий духовий оркестр, то чому б не відродити його давню славу? Ідея сподобалась всім, знайшлося пів окладу для керівниКа, отож, Віктор Сідоров із Теофіполя, а потім Віктор Ярем'юк із Шибени зайнялися звичною для них справою. Й начебто щось почалось клеїтися. Але ж музикатів люблять, коли вони  грають. На жаль, хороша затія не вдалася, інструменти знову перекочували на склад.
Зате іншу задумку реалізували, можна сказати блискуче. Навіть попри сумніви скептиків:
- А чи здужаємо? Це ж вам не жарти – новий  спортзал відгрохати!
Нічого, впоралися, бо ж працювали і на суботниках та недільниках, і у вільний від роботи час. Знайшлися й свої муляри, штукатури, теслі.  На повну силу запрацювала навчально-виробнича майстерня, де господарювали Яків Микитович Мартинюк та Олександр Якович Хрипко. Як мовиться, поєднували корисне з приємним і вихованці старших груп, адже урокам трудового навчання відводилося не менше уваги, аніж дисциплінам учбових програм.
Одне слово, не встигла весна обернутися двычы,  як новобудова справила новосілля: як і намічалось - до столітнього ювілею Леніна. Відтепер уроки фізкультури можна було  сміливо проводити у затишному приміщенні, з'явились хороші умови для дозвілля й сільської молоді.
Тут хочеться згадати ще й такий нюанс. Коли починали споруду, в наріжний камінь заклали капсулу, а, якщо точніше, то пляшку з-під «Шампанського») із зверненням 23 комсомольців учительського осередку до спілчан 2000 року із закликом берегти і множити хороші традиції. Проте навряд, чи оте послання знайшло адресатів, бо із незалежних від нас причин значно раніше і комсомол почив у Бозі, і від спортзалу зосталися тільки ріжки та ніжки. Але це вже, як мовить Леонід Каневський, зовсім інша історія. Як і те, що на базі школи-інтернату кілька змін влітку працював районний піонерський табір, де щоразу відпочивало, набиралося сили по сотні, а то й більше дітей із різних шкіл, а загоновими вожатими були й наші молоді вчителі та вихователі. Окрім того,  там літні канікули проводило й кілька наших вихованців котрі не мали можливості чи бажання( були  й такі) їхати на літні канікули. А зазвичай їх розбирали по домівках місцеві вчителі та вихователі. 

Валентин Дузяк, член Національної спілки журналістів України
(Далі буде)

Категорія: Газета № 15-16 23.02.2017 | Переглядів: 33 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 1.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Лютий 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz