Неділя, 22.10.2017, 00:21
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2017 » Березень » 9 » Грані буття
10:49
Грані буття

А була  ж  іще «школа  Левицького

(Закінчення.  Початок у №№ 15-16, 17-18)

А ще під постійним контролем директора й нашої медицини був харчоблок, себто кухня і їдальня – «вотчина» трьох кухарів та офіціантки. Серед них, пам’ятається, особливо колоритною постаттю був колишній флотський кок Павло Лукашович Возний із Кривовільки, з яким частенько траплялися різні курйози. Зате готував класно – пальчики оближеш. Коли ж, бувало, спізниться на свою зміну, бо застряг десь «на пиві», то виручали або Ганна Данилович, або Ганна Фаренюк, які мешкали буквально поруч.
До речі, столувалися в їдальні і працівники інтернату, не місцеві. А чому б  і ні, коли харчування було і повноцінним, чотириразовим – аж …16 карбованців 38 копійок. На місяць, звичайно.
Антон Миколайович любив понад усе, окрім дітей,  дисципліну, порядок, акуратність буквально в усьому. Цього вчив і вимагав від колег, учнів, бо ж як і видатний педагог  Сухомлинський, керувався принципом «Перш, ніж вимагати від когось, треба вміти робити це самому». А ще, мабуть, далася взнаки армія.
Колишній фронтовик, майор, начальник штабу стрі-лецького полку згодом присвятив себе військово-пат-ріотичному вихованню молоді сповна. Це він започаткував і тривалий час був керівником піонерської гри «Зірниця». У будень його звичною формою була військова гімнастерка із широким ременем, а як віддавав накази чи сердився, то  у його фразах дзвенів метал. Це, мовляв, голос такий – командирський
Антон Миколайович за приклад мав  свого молодшого брата, військового кореспондента дивізійної газети Леоніда Левицького, поета, автора поетичної збірки «Недоспівана пісня», який загинув 1943-го у боях за визволення від фашистської нечисті Житомирщини. Його ім’я золотом викарбуване на меморіальних дошках Спілки письменників України та Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, де вчився до війни.
Директор був дуже невдоволеним, коли діти невчасно поверталися до інтернату з канікул, особливо весняних. Чимало сімей вважалися неблагополучними, тож вони були для батьків не втіхою, а тягарем. Отже, виходили з-під опіки вихователів, давав збій навчальний процес. Тому за деякими доводилося їздити працівникам нашого закладу, зокрема й мені. 
Інколи можна почути: я за себе не відповідаю. То виходить, що відповідальність – це те,  що повинні нести інші? Антон Миколайович чітко усвідомлював свою відповідальність за доручену йому важливу справу, а, отже, і за себе, і за всіх. Тому був і таким всюдисущим, і, як, як уже мовилося вище, двожильним. Й не тому, що не довіряв комусь, а просто виробив на повсякдень звичку бути повсюди, усе сприймати своїми очима і серцем. От би всім нам такий характер!
ЩО ПОСІЄШ – 
ТЕ Й ПОЖНЕШ! 
Воістинну: людина, як і дерево, пізнається з плодів. Не в усіх вони дорідні. В Антона Миколайовича Левицького загалом «ужинок» більш, ніж щедрий. Це загалом, а за 17 років його директорства (до допоміжної школи-інтернату) просто вражаючий. Про це йшлося зокрема на ювілейній зустрічі з нагоди 40-ліття дитячого закладу у 1986 році, коли до свого гніздечка з’їхалося-злетілося з усіх усюд понад 70 вихованців та колег на довгоочікувану зустріч. Тоді мені, нарешті, вдалося познайомитися  і  з першим директором спецбудинку Леонідом Івановичем Феськовим, і з багатьма колишніми вихованцями дитбудинку. У них різні долі та професії, але, головне, що вони стали справжніми людьми (на фото внизу). Про цю незабутню подію я повідав читачам райони у репортажі «Їм  крила для злету Вітчизна дала» в липневому номері, хоча б для цього було б замало й повісті чи роману на кшталт «Педагогічна поема» видатного педагога, і теж Антона, але Семеновича, Макаренка. Може, щось подібне колись і з’явиться на світ, бо ж це також наша історія.
За останні, вже передпенсійні роки праці А.М.Левицького у допоміжній школі-інтернаті, непросто судити про якісь значні досягнення у плані навчання і виховання дітей, бо надто невеликий проміжок часу для оцінки результатів щоденних зусиль педагога, та й контингент не той. Як гласить народна мудрість, із крокодилових яєць орли не вилітають. Але тут варто інше сказати. Про людей, які пройшли його школу, самі вчилися  й учили інших, мали чужих дітей за своїх і до останку залишилися вірними цій почесній і благородній місії. Мало того,- повторили шлях свого Навчителя, стали керівниками педагогічних та учнівських колективів.
Так, виросла до завідуючої райво Ніна Марківна Босих, директорами загальноосвітніх шкіл стали Петро Степанович Павлюк (Поляхова),  Лідія Кузьмівна Левчунь  (Бурлак) с.Гальчинці, Сергій Григорович Мороз (Волиця-Польова), Ольга Григорівна Лисюк (Воронівці, Ільківці), Людмила Григорівна Войтюк (Строки), завідуючою дитсадка Зінаїда Володимирівна Шовкомуд (Теофіполь).
Певен, що не зайвим буде долучити до цієї когорти й Леоніда Остаповича Стецюка з Гальчинець, який ставав на ноги у школі Левицького на посаді агронома, й вже кілька десятиліть віддається  сільськогосподарському виробництву, керуючи фермерським господарством і при цьому не відсторонюється від виховних функцій.
…Можливо, не всіх вдалося згадати – неможливо осягнути неосяжне, та й за піввіку могло щось і призабутися, то перепрошую за те. Але ніколи не втомлюся пишатися тим, що пройшов «школу Левицького».
 ПІСЛЯ НАС ХОЧ ПОТОП?..
Повірте, дуже б не хотілося завершувати цю розповідь-сповідь на мінорній ноті. Але життя наше зіткане, окрім ювілеїв та свят, іще й із буднів, і є речі, про які без болю в серці й вимовити важко.
Так якось співпало, що майже водночас помер А.М.Левицький та його дітище - інтернат. Це сталося восени 1988 року. Може й добре (я не святотатствую – боронь Боже!), що він не дожив до остаточного розвалу, бо такої гіркоти і сорому б не пежив…
Ні на йоту не хочу звинувачувати когось із послідовників Левицького -  С.А.Бадьору, А.К.Кальчука, В.С. Атаманюка,  М.П.Мартинюка, В.О.Ващука. Кожен із них керував у міру своїх здібностей та можливостей і, мабуть,  мав своє бачення перспектив навчального закладу. Проти його ліквідації рішуче виступив лишень Василь Миколайович Луцик (на жаль, пішов із життя передчасно) та ще його кілька однодумців.
Але їхні пропозиції, зокрема, залишити на території військово-спортивний табір для допризовників чи використати для інших корисних цілей на благо дітей, виявилися голосом волаючого в пустелі.
Здається, зажевріла надія у місцевих жителів на робочі місця, коли на горизонті  з’явилися підприємці. Проте не зуміли втілити в життя своїх проектів, тож невдовзі, нажите,  надбане мозолями і нервами поколінь, пішло прахом. І ніхто не зупинив, не схопив за руку хапуг, які почали розвалювати вщент, грабувати усе підряд. Не забила на сполох і місцева влада, ні сільська громада, аніж вищі владці. Останнім не те, що  можна, а треба було таки використати той райський куточок по-хазяйськи, винних – за решіточку. А що вийшло, як у Шевченка: село неначе погоріло, неначе люди подуріли...Ось до чого дожилися. Нині там – руїни та бур’яни. Як, питається, таке можна  було допустити? Моя хата скраю? Ні, після мене хоч потоп. Оце наш такий менталітет.
Якби це можливе, поміщик Прушинський в гробу  би стонадцять разів перекрутився,  побачивши те страхіття на місці свого маєтку, котрий ставав стільки літ у пригоді і школі, і  прикордонникам, і німецьким окупантам, і дитбудинкам та інтернатам.
Невідомо, який мудрець придумав слово «ванда-лізм». Та брехня це! Племена вандалів були за нас мудрішими, без потреби нічого не руйнували. Це ми з вами нищимо та ламаємо.
Та годі. По знесеній голові не плачуть. Але це крик моєї душі й водночас засторога: не будьмо байдужими, люди добрі. А що ми нащадкам залишимо? А не станеться подібне з іншими школами та медициною, яку вже почали «реформувати». 
Не доведи, Господи…

 

Категорія: Газета № 19.20 9.03.2017 | Переглядів: 32 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Березень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz