П`ятниця, 20.10.2017, 07:50
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2017 » Червень » 8 » Грані буття
09:36
Грані буття

Наважитись  знати  правду
Правдиві слова Пантелеймона Куліша: «Історію неможливо змінити. Треба наважитись знати її правду, лише тоді можна змінити нинішню жорстоку реальність». Спало це на думку, коли на електронну адресу редакції нашої газети прийшло повідомлення з Державного архіву Хмельницької області «УПА на Поділлі». Автор цього дослідження – журналіст «Подільських вістей» Оксана Собко. Оскільки йдеться про події, що розгорталися на території району, розпочинаємо друкувати цей матеріал.

Історія, яку ми розкажемо вам нині, нехай стане ще однією, відомою, сторінкою історії визвольної боротьби краю від сталінсько-більшовицької та фашистської окупації у 40-50-х роках минулого сторіччя, спонукає замислитися нас над минулим і майбутнім, шукати і складати для кожного — власну, а усіх — спільну-єдину, повну, правдиву картину буття нашого народу. Із витоками пасіонарності в потугах до свободи і причинами гірких поразок, краху отих потуг...
«Націоналістичне гніздо» у Шибені
У село Шибена Теофіпольського району  покликав лист нашого постійного читача і дописувача шановного Павла Пасєки із Теофіполя. «У дні відзначення річниці створення УПА пригадалася давня розповідь жителя Теофіполя, ветерана війни, колишнього завідувача відділу пропаганди і агітації Теофіпольського райкому партії Абрама Захаровича Бріна (на жаль, нині вже покійного). Хоч у районі діяльність УПА була слабкою, окремі прояви були у селах Човгузів, Вовківці, Турівка, Кузьминці, Лисогірка, Шибена... Абрам Захарович був свідком такого епізоду. Приблизно у 1949 році до тодішнього секретаря райкому партії Івана Яковича Сторожука зайшов якось оперуповноважений обласного управління НКВС і повідомив, що його службою запеленговано вихід в ефір радіопередавача з текстом націоналістичної пропаганди. Місце виходу — в селі Шибена. Попросив сприяння у викритті «націоналістичного гнізда». Іван Якович пообіцяв ужити всіх заходів. Але тоді нічого не вдалося виявити.
Десь через півтора-два місяці осінньої днини той же майор НКВС просто-таки влетів у кабінет секретаря райкому партії. Тепер уже з погрозами, мовляв, я всю війну пройшов, а тепер через вашу бездіяльність мене можуть розстріляти. Виявляється, радіопередавач запрацював знову. Того ж дня було піднято весь райвідділ міліції, енкаведистів, партійний актив. У Шибені почалася облава. А село це специфічне - вузькою смугою вулиці розкинулися уздовж річки Жердь — від одного краю з назвою Острівка до іншого - Олендри - добрих п’ять кілометрів. Облава пройшла все село —  від хати до хати. Безрезультатно. І вже в кінці вулиці, що прилягала до старого цвинтаря північніше села, енкаведисти зайшли до старенької хати. В ній — літня жіночка. Обдивилися хату, горище — нічого. Зайшли до хліва. Корова спокійно їла корм із цебрика. Один з енкаведистів підійшов до корови і потягнув за цебрик. Під ним блиснуло світло каганця. Виявляється, там було підземелля.
 —Ану, вилазьте! — гукнув один із членів облави і вистрілив у схрон. Звідти відповіли автоматною чергою. Енкаведисти вибігли на подвір’я. А слідом з’явилися зовсім молоді, по років 18-20, хлопець і дівчина.
На окрик: «Кидай зброю!» відповіли автоматною чергою. Обоє почали стріляти «веєром», але поверх голів облавників. Таким чином, поклали останніх на землю, але нікого не вбили. Самі ж, продовжуючи стріляти, кинулися до підводи, якою з району приїхали оперативники. Юнак смикнув за віжки, а дівчина вмостилася на полудрабку і продовжувала тримати противників під прицілом, не дала нікому підняти й голови. Помчали полем у бік лісу поблизу села Білозірка, що на Тернопільщині.
Минуло відтоді багато часу. Але так і не спливло те, хто ж були цих двоє молодих сміливців. Є вірогідність, що вони могли б бути ще живими...»
Ось така красива легенда... Легенда, бо тоді, у липні 1950-го, у Шибені, на обійсті 58-річної селянки Ганни Франчук набагато трагічніше сталося. Набагато трагічніше і те, що було далі...
За що вони прийняли муки...
— Ви хочете написати про славних повстанців-бандерівців? — задумливо поспитав у телефонній розмові тодішній сільський голова Шибени Іван Воронюк. — Приїжджайте, самі усе почуєте, дізнаєтеся і зробите висновки. 
За сприяння Івана Івановича нам поталанило зустрітися з людьми, які чули деякі подробиці цієї історії - Віктором Стецюком, 1949 р. н., що був головою колгоспу, головою сільради у Шибені, Любов’ю Ларіонівною Мірчун, 1923 р. н., колишньою вчителькою, та з онукою Ганни Франчук —  Валентиною Устимівною Хоптяною (Іванюк), 1949 р. н.
 - Ой Боже, що вони зазнали і ми коло них, — втирає сльози Валентина Хоптяна, пригадуючи поневіряння своєї матері Катерини Дем’янівни, котра була засуджена за «бандпособництво» за статтею 20-54-1 «а» на 10 літ особливих виправно-трудових таборів МВС СРСР. Відбувала покарання 5 років 11 місяців разом з однорічною донькою Валею в Іркутській області побіля Братська. Там Валя в інтернаті і закінчила перший клас: «Казали мама-небожка, що такі були морози страшенні — ото лили кружку води догори: як летить лід, то тоді лиш не гонили їх на роботу. Де вони там спершу працювали, не знаю, взагалі про те в родині згадувати не любили... Казали, що «щипали» слюду, а це дуже шкідливо на легені, от таку давали тюремщикам роботу. Потім ще у тайгу на порубку гонили. А вже як я підросла, були мама на фермі дояркою там же, в Іркутській області. Бабуня з тіткою Марією — в іншому місці відбували. А дядько Василь — у воркутинських таборах».
Усіх їх, родину Франчуків, 58-річну матір Ганну Володимирівну, її дочок Катерину та Марію, сина Василя, засудили на 10 років таборів, конфіскували майно за сприяння воякам Української повстанської армії. А Ганниного зятя, Устима Хоптяного, чоловіка Катерини, фронтовика, нагородженого медалями «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною», «За звільнення Праги», «За участь в обороні Сталінграда», «За бойові заслуги» — на п’ять літ запроторили в Усольлаг за «недоносительство об антисоветской деятельности бандитов-националистов».
У чому ж конкретно полягала провина цих людей і перед ким? Перед українським народом? Перед кривавою більшовицько-сталінською владою? «Безневинно, безневинно постраждали, — твердить Валентина Франчук (Хоптяна), — то дядько Василь привів тих бандерівців на обійстя, і боялися їм, озброєним, відмовити, і прихистили, на свою біду. Що пережили... та ж тут, в селі, від нас усі відвернулися, роботи матері не давали, ні города, в колгосп не приймали, по наймах микалася, заговорити до неї цуралися».
— Вернулися із висилки, а ось тут, де були хата, і хлів, і город, і сад яблуневий бабуні Ганни, — показує Валентина Устимівна місцину, де відбулися події, про які ми розкажемо нижче, — пустка, ані знаку про колишнє обійстя нема, ні хати, ні стовпчика, ні деревця — усе зрівняли із землею. Сказано, конфіскували майно і знищили садибу.
Трагедія на 
селянському подвір’ї 
Отож, за матеріалами кримінальної справи і за спогадами, це сталося 21 липня 1950 року, якраз у жнива. Голова Шибенського колгоспу імені Леніна Олександр Мудрук і уповноважений райкому КП (б)У Василь Войновський за колгоспним садком, біля молотарки на полі проводили колгоспні збори на тему «битви за урожай». Коло дев’ятої вечора вони удвох поверталися стежками і городами у село. І тут помітили жіночку з веретою, яка дуже поспішала з поля. Кинулися за нею, видно запідозривши, що селянка тягне солому чи  мішанку. Оскільки обійстя Ганни Франчук крайнє від поля, Уляна Шведа (а матеріали справи вказують на неї) метнулася межею з поля через Франчуків город, кукурудзу та через подвір’я вибігла на вулицю  й подалася додому чи в сусідській хатині причаїлася. Голова з уповноваженим її переслідували і вирішили, що втікачка заховалася у Ганниному хліві, на троє дверей. Ось тут-таки вони й наткнулися на підпільників з оунівської боївки, чия криївка була у хліві. З несподіванки бойовики, певно, подумали, що то «по їхні душі» і розстріляли обох прямо на подвір’ї. Далі зупинили підводу із зерном на вулиці, поскидали мішки на землю, прихопили деякі свої речі і щезли у напряму села Білозірка Тернопільської області. Їх було четверо: троє чоловіків і жінка, запам’ятав їздовий Арсен Трачук. Йому наказали лягти у віз, погнали коней... Озброєні автоматами і пістолетами, вони зійшли у видолинку недалеко від Білозірки, за 5 кілометрів від Шибени, і відпустили їздового.
Біля хати Ганни, стривожені криком і пострілами, збиралися односельці. А вона подалася у сільраду  повідомити про вбивство.
Другого дня, о шостій ранку, емдебісти прибули на місце події, оглядали обійстя, хату до пізнього вечора. Виявили у хаті 13 гвинтівкових патронів, у хліві — криївку (схрон). Із акту виявлення і обстеження схрону: «... в 21 час на усадьбе гр. Франчук Анны Владимировны под зданием сарая с западной  стороны было обнаружено отверстие (отдушина) глубиной 4,5 метра, в связи с чем была произведена раскопка: с северо-западной стороны сарая на глубине 1,5 метра была обнаружена выложенная досками стена.
В сарае была произведена роскопка поверхности земляного покрова на глубине 1,7 метра, где было обнаружено досчатое перекрытие. В другом отделении этого же сарая на поверхности земляного покрова у самой стены был обнаружен тщательно замаскированный люк (отверстие размером 40х50 см), крышка которого при вскрытии оказалась высотой 30 см, изготовленная из четырёх прямоугольных досок, засыпанных сверху плотным слоем земли, открывающаяся при помощи двух железных скоб, насквозь продетых через крышку люка.
При вскрытии люка обнаружено сторчевое отверстие глубиной 2 метра, в котором находилась деревянная лестница з шестью ступеньками.
От основания стены люка до входа в схрон прорыто траншею с тремя ступеньками, углубляющую её  до конуса длиной до трёх метров, тоннель вымазанный был известью.
При входе в тоннель с левой стороны у основания земляного покрова на 40 см вглубь стены обнаружена ниша с находящимся в ней ведром (парашей).
При входе в схрон, последний оказался выложенный со всех сторон досками высотой 1,80 метра, длиной 3,20 метра и шириной 2,50 метра.
У противоположной стороны от двери к основанию стены прикреплён изготовленный из досок стол длинной 1,20 метра, крышка которого была прикреплена двумя деревянными брусками к стене, с полкой под ним, на которой находилась кухонная и столовая посуда с продуктами питания.
Кругом по стенам схрона прикреплены деревянные полки, обложенные белой и цветной бумагой, на которых находилась литература и другие всевозможные предметы обихода.
С правой стороны на расстоянии от пола 0,50 метра и такого же расстояния от потолка находились прикрепленные к стене двухъярусные деревянные нары, расстояние между которыми составляет 1 метр, нары шириной 1,15 см, двухспальные.
На нарах находилась солома, покрытая ряднами с постельной принадлежностью и разными носильными вещами.
Находящаяся в схроне литература, носильные вещи и другое имущество, а также оборудование изъято, на что составлена отдельно прилагаемая при этом опись».
Отож бачимо, що криївку (схрон) облаштовано за всіма правилами військового мистецтва, добротно і надійно. Не дивно, що її віднайшли аж під вечір. З протоколів допитів видно, що хазяї — Ганна Володимирівна та її донька Марія, 1922 р. н., не зізнавалися про існування укриття, на знайдений чекістами отвір (віддушину) спершу казали, що то залишки ями від старого погреба. Але ж коли усе відкрилося... Село гуло і жахалося. Дві безневинні жертви додавали події зловісності.
Заручники чи учасники  великого протистояння?
Її, Ганну, арештували одразу. Через чотири дні, 27 липня, доньку Марію, яка мешкала у цій же хаті, та другу доньку — тридцятиоднорічну Катерину, матір двох малолітніх дітей — Галі, 1947 р. н., та Валі, 1949 р. н., яка проживала з чоловіком у його батьків. Тоді ж «взяли» Катерининого чоловіка Устима. 2 вересня в емдебістські застінки потрапив двадцятирічний Ганнин син Василь. Як-то кажуть, з вогню та в полум’я. Адже хлопець ще з вересня 1949-го перебував у тюрмі в Проскурові, засуджений Теофіпольським народним судом на три роки виправно-трудових робіт за хуліганство. Утім, його історія має безпосередній  стосунок до нашої розповіді. Із довідки-характеристики Шибенської сільради з’ясовується, що Василь, 1930 р. н., навчався у місцевій школі з 1937-го по 1941 рік, під час німецької окупації працював на загальному дворі. А «після звільнення території від німців працював в колгоспі імені Леніна с. Шибена і «способствував» українським націоналістам. В 1949 р. був  направлений в школу ФЗО, звідки дезертирував і після чого довгий період переховувався, хуліганив, уникав колгоспної роботи, «організовував молодь, щоб зірвати відправку в школу ФЗО». У тюрму потрапив, бо, зі слів матері, за її господарством числилася недоїмка м’ясопоставок за 1945 рік: «за несплату податковий агент Масловська в 1949 році подала на мене до суду, і народний суд Теофіпольського району за невиконання державних податків присудив з мене штраф 168 рублів. У зв’язку із тим, що на вимогу представника уполмінзагу я цей штраф не платила, то Масловська з представником сільради прийшла до мене вимагати штраф, а мій син Василь, будучи вдома, образив представників влади і за це був засуджений».
Якщо по правді, то подумати, ну, звідки бідолашна колгоспниця (як і сотні, тисячі їй подібних), до речі, в протоколах допитів — за соціальним походженням із бідняків, неграмотна, могла виконати здирницькі поставки. Тож тільки глянути в протокол опису майна, що конфісковувалося: хата глинобитна, стара, хлів — старий, корова дійна — 1, теля, 5 місяців — 1, порося, 4 місяці, 30 кілограмів — 1, сім качок, двоє козенят. А що в хаті? Стіл, скриня — 60% зношеності. Три старі подушки, одна стара перина, рядна, дві ковдри — 65% зношеності. Те ж і з одягом — зношені спід-ниці, блузки, сорочки... Господи милосердний, зглянься і заступи...
Спершу на допитах Ганна заперечує зв’язок з оунівським підпіллям усіх своїх дітей. Мовляв, одну ніч бойовики переночували та й подалися невідь-куди. Але нині уже відомо, якими пекельними методами послуговувалися в емгебістських застінках. Про це у нашій газеті розповідала детально зв’язкова ОУН Ніна Янчук. Отож невдовзі нещасні жіночки — і Ганна, і її донька Марія зізнаються, що дозволили «бандитам» (так у протоколах — авт.) облаштувати в хліві криївку. Що готували їм їсти, виконували їхні доручення.
Приміром, Марія ходила на базар у Ланівці Тернопільської області за покупками для них, у магазин — придбати деякі предмети побуту, крем, зубну щітку. (Уявляєте? Люди, котрі, мов загнані звірі, переховуються по ямах, лісах, ретельно дбають про ошатний вигляд, чистоту, порядок, дотримання дисципліни... — авт.).
Франчуки «пригадали», що криївку восени 1949-го облаштували двоє «хлопців із лісу», які першими з’явилися на її обійсті. За тиждень викопали яму, обшили власними силами доставленими дошками, зверху заклали дошками, дерном, засипали землею. Згодом там з’явилося ще двоє підпільників. Тож загалом — четверо, з яких одна — жінка, машиністка, котра на друкарській машинці «під копірку» (її знайшли під час обшуку криївки) розмножувала листівки, заклики до жителів.
Двоє завше чергували у криївці, а інші двоє (вони постійно усі четверо чергувалися) щоночі кудись зникали. Тільки й чули у селі: там десь у сільраді документи на вербовку молоді на Донбас спалили, десь комуніста, що гнобив людей, «притиснули», десь листівки розповсюдили.
«Бандити» заявляли, що вони — не бандити, а українські націоналісти, ведуть боротьбу проти колгоспів, більшовиків і радянської влади, хочуть завоювати самостійну Україну і зробити кращим життя українців. Вони агітували нас і запевняли, що нікого не грабують і не вбивають, як їх обмовляє  і звинувачує радянська влада. Про це вони ж і друкували листівки в криївці. Вони переконували нас, що ми всі, українці, повинні допомагати їм в їхній боротьбі проти Радянської влади, підтримувати їх тим, чим може кожна з нас. Попереджали, що треба берегти таємницю про них, нікому не видавати місце їхнього укриття», — зізнаються на допитах Ганна і Марія. «Вони мені не погрожували, але я боялася їх, бо чула від людей, як розправляються з тими, хто проти них», — свідчила Ганна Франчук.
Чому, чому саме їхня оселя стала прихистком для українських підпільників, докопувалися енкаведисти. Може, то саму Ганну завербували, коли після приєднання Західної України ходила з розкуркуленої, голодної, пограбованої отими податками і поставками «колгоспної» Шибени на заробітки, за хлібом, борошном, крупами у сусідню Білозірку на Тернопільщину, де жили заможніше, де ще довго хазяйнували одноосібники?
З матеріалів справи випливає, що бандерівці напитали собі притулок у Франчуків через Петра Хом’юка, односельця, Василевого друга, однолітка, котрий на заробітках у Білозірці влітку 1949-го випасав на луках коні. Був там ще один пастух, Микола, з Білозірки, ото він і познайомив Петра з «хлопцями зі зброєю». Петрова матір у Шибені категорично заперечила, щоб незнайомці темної ночі заходили в її оселю. А Василь на прохання друга відповів згодою. Матір же, Ганну, поставив перед фактом: «Прийдуть хлопці, перебудуть». Отакий він був, Василь. Запальний, неспокійний. «То він хотів совіцькій владі відомстити за батька Дем’яна, якого у жовтні 1930 року радянські прикордонники у Ямполі затримали при переході кордону з Польщею», — нині каже Валентина Франчук. Дем’яна Франчука, котрий заблукав і кілька тижнів перебував під вартою на польській території, на Тернопільщині, побував на допитах у польських військових у Вишнівці, Дедеркалах, Кременці, а тоді був відправлений назад, звинуватили у наданні шпигунської інформації про радянську прикордонну заставу (2 км від Шибени) як завербованого польськими спецслужбами. Тоді, у 1930-му, його судили в Ізяславі, хотіли дати 3 роки концтаборів, але помічник прокурора вирішив виселити Франчука з України. «Додому з тюрми дід уже не вернувся, і досі ніхто нам не зміг сказати, де він пропав, чи загинув, чи був убитий...» — згадує ще одну трагічну родинну історію Валентина Устимівна.
Отож Василя Франчука, як «бандпособника», долучили до справи про «банду ОУН» прямісінько з виправно-трудового табору. Беззаперечним доказом його провини для слідчих стали Василеві листи з тюрми до матері, знайдені у Франчуків під час обшуку. У них хлопець передає вітання і подяку за допомогу своїм «дорогим братам», запевняє, що «ніколи їх не забуде». Його друга Петра Хом’юка заарештували аж на Дніпропетровщині, куди він навесні 1950 року виїхав працювати на шахту за вербовкою. Зі слів «бандпособника» Петра стає зрозуміло: він знав від односельців, що пастуха Миколу з Білозірки емдебісти ще взимку 1949 року схопили і засудили до 25 років таборів. Більш конкретно про зв’язки обох хлопців — Василя і Петра з підпіллям ОУН чи про виконання ними якихось завдань бойовиків з матеріалів справи не видно. Ото бачилися кілька разів в темноті, перекидалися кількома словами. Петра Хом’юка було засуджено на 10 літ в ІТЛ, посьолок Джезказган. Відбув 5 років, 6 місяців, 24 дні.
Дуже опосередковано  спілкувалися з оунівцями і Катерина (побачила озброєних чоловіків в хліві у матері випадково, кілька разів носила їм приготовану сестрою та матір’ю їжу), а тим більш її чоловік Устим Хоптяний  (чув від тещі, дружини, що «заходять на нічліг у хлів», сварився на жінок за те, що так ризикують життям, спілкуючись з людьми, які поза законом).
Хто вони, «хлопці із лісу»?
Звичайно, вибиваючи із нещасних селян зізнання у «бандпособництві», слідчих передовсім цікавило, як викрити, прослідкувати зв’язки українських підпільників. Адже тоді, у 1950-му, радянська влада повела безпощадний наступ на учасників українського Опору. У села Західної України, на колишні прикордонні території вздовж Збруча за вказівкою партверхівки Москви, Києва було кинуто численні «полки» лекторів — комуністичних агітаторів, ширилася мережа секретних емдебістських донощиків, шпигунів, створювалися псевдобанди «стрибків»-провокаторів, котрі нападали на жителів, убивали, грабували, ґвалтували, сіяли паніку і недовіру. Зашморг довкола підпільної ОУН невідворотно затягувався.
Ось і в справі № 5214 про «бандпособників» Франчуків, Хом’юка, якою займалося УМДБ Кам’янець-Подільської області, є згадка про 10 різних фотокарток, на яких зображені «учасники бандпідпілля». І Ганна, Марія, Катерина упізнавали серед них «своїх» хлопців, із криївки на своєму обійсті.
На жаль, поки що нині ми лише за описами зі слів Ганни, Марії, Катерини можемо уявити, якими ж були оті «бандити»... І за нечисленними, але промовистими штрихами, згадками, зрозуміти, чим вони жили, про що думали, якими були особистостями. Що змусило їх критися, переховуватися, вести такий небезпечний спосіб життя, коли кожну хвилину на тебе  чатує небезпека, коли ти щомиті — на волосок від смерті?
Отже, словесні портрети підпільників зі слів Ганни.
«Неизвестный», около 30 лет, высокого роста, лицо продолговатое, брюнет, волосы чёрные, брови чёрные, нос продолговатый с горбинкой, одет в чёрные брюки, пиджак гражданского покроя, на ногах носит хромовые сапоги. Украинский язык восточного акцента».
«Максим», около 25 лет, среднего роста, плотного телосложения, лицо круглое, волосы чёрные, брови чёрные, нос курносый, глаза серые. Одет в чёрном пиджаке, чёрные гражданские брюки, хромовые ботинки, разговор украинский восточный».
«Неизвестный», около 23 лет, выше среднего роста, телосложения худого, волос русый, глаза серые, нос большой, лицо продолговатое»...
«Ирина», примерно лет 20, среднего роста, худая, лицо бледное, нос большой, волос русый, глаза карие».
Марія додає про «Ірину», яку вона називає «Марусею», друкарку: «волосы ... короткие, впереди делает причёску под вид завитых, лицо маленькое, круглое, нос маленький, в конечной части загнут к низу... одета в синюю юбку и зелёную, с цветочками блузку. Вооружена пистолетом».
«Арештовані» Шевченко та Леся Українка, або За святую правду-волю розбійник не встане?..
Що ж знайшли слідчі у криївці, зоставленій цими молодими українцями, котрих в матеріалах справи названо «бандитами», які «здійснили терористичний акт» на подвір’ї Ганни Франчук?
А — «контрреволюційну, націоналістичну літературу, 11 брошур, 26 листівок...». Але мене особисто, шановний читачу, як філолога-літературознавця вразив справжній скарб української літератури, історіософії, який і нині б прикрасив бібліотеку кожного із нас. Не можу оминути бодай кількох назв із списку вилученого. Під номером першим «Леся Українка. Вибране». Далі: «Шевченко. Збірник творів у трьох томах (1,2,3)», «Іван Франко. Вибрані твори», «Ковпак. От Путивля до Карпат», «Яновский. Избранные сочинения», «Шевченко. Кобзар», «Смолич. Они не прошли», «Котляревський», «Фурманов. Бунт», «Монкевич. Чёрные запорожци», «Терлецкий. Гетманская Украина и Запорожская Сечь», «Дорошенко. История Украины», «Разбойник Кармелюк», «Корбут. Симон Петлюра», «Украинская общая энциклопедия. І, ІІ том». «Голубец. Большая история Украины», «Буткевич. Наше письменство», «Терлецький. Як будував і як руйнував український народ», «Голубець. Княжий Галич», «Свинцицкий. Винниченко», «Самчук. Война и революция», «Чайковский. Полковник Михаил Кричевский», «Устав. Стрелецкая сотня», «Леонтович. Сценичный сборник для молодежи», «Берецкий. Рождение рыцарей и святых (История Испании)». І ще, ще книги із світової історії, географії, політології, українські молодіжні, дитячі журнали, збірники, книги російських, радянських авторів про політичну, революційну боротьбу, пропагандистські матеріали проводу ОУН, словники, правописи, радянські газети, «Автобіографія Сталіна» (!). Мені хотілося б перечислити увесь список, бо це і для 1950-х, і нині — справжня просвітянська бібліотека... Хіба втратили актуальність оті листівки і брошури: «За що бореться УПА», «Яким має бути український націоналіст», «Україна гине, хто винен у цьому», «Україна — якою була, якою є, якою буде», «Наше ставлення до російського народу», «Патріотизм і характер», «Як розуміти концепцію власних сил в нашій національно-визвольній боротьбі»...
Вони зверталися у листівках до студентів, до воїнів і офіцерів Червоної Армії, до шкільної і позашкільної молоді з надією бути почутими... Знакові речі: «Націоналістичний тризуб на полотні», «Облігації УПА (на Бойовий фронт) вартістю 300 і 200 рублів». Безперечно, це були люди високої освіти і громадянської свідомості, небайдужі, вдумливі, люди високої самодисципліни, гарту, мужні і жертовні.
Адже з таким кругозором, навичками, освітою вони могли на той час непогано влаштуватися на посадах при радянській владі, користуватися благами від неї, а не гнити в схроні... Певно, не бандитські замашки все-таки, а якісь вищі помисли, ідейні переконання керували отими молодими людьми.
«Ви хочете написати про героїв-підпільників...». Мені особисто, чий родич на початку п’ятдесятих років ХХ століття у молодому віці безневинно загинув від підлої кулі так званих оунівців — затравлених, голодних, озвірілих, яких у родині донині інакше як бандитами не називають (вони ще повернулися тоді добивати пораненого, стікаючого кров’ю хлопчину, щоб не видав), мені особисто, котра з професійного обов’язку і за велінням душі досить проштудіювала і продовжує штудіювати дослідження українських істориків, філософів, де у болючих спазмах, переймах, досвітніх блуканнях народжується, викристалізовується національна свідомість, повновартісність і самодостатність, мені — необхідно віднайти правду.
«Вони не були захисники, до них у селі було вороже ставлення», — сказали нам у Шибені, коли ми взялися досліджувати тему. «Їх боялися, адже там, у схроні, виявилося, знайшли тоді список усіх жителів — кого, коли відвідати, кого спалити, прикінчити як активістів...». (Узагалі-то, за протоколом, у справі, ми списка не побачили — авт.).
«Жителі їх остерігалися, а вони ж того, боролися за тую (?! — авт.) самостійну Україну», — довелося почути від місцевих. «Нелегко було Франчукам після репресій, і я їх розумію, — сказала бухгалтер сільради Ніна Федорівна Панькова. — Адже і мій рідний дядько відсидів 15 років за те, що був поліцаєм у війну. Нам же, родичам, за те дехто в селі дуже дорікав, проходу не давав — знайшлися такі. А мою ж бабуню (була одноосібницею) в 30-х роках розкуркулили, геть чисто обібрали. І хто ж? Односельці! Що не влада, то знаходить собі і слуг, і ворогів...».
А прочитати б поіменно, від «А до Я» життєпис усіх тих бідак, чиї прізвища зібрані у книзі «І. А. Стасюк, В. П. Шептицький, П. П. Прокопчук. Трагічні долі репресованих теофіпольців (реабілітовані історією)», виданій у 2000-му році. Скільки там і жителів Шибени — розкуркулених, засуджених, розстріляних, висланих, звинувачених в контрреволюції, пособництві», саботажі. Тут будеш і тіні своєї боятися. А був же ще голод, а до того — громадянська війна, а до того перша світова, а до того — окупація Російською імперією, а до того — поляками. Безконечне гноблення, кабала, придушення національного чуття, гідності.
Кому, яким заступникам мали вірити на цьому світі сестри Марія та Катерина Франчуки, сироти із бідняцької родини удови Ганни, які мали усього по два класи освіти, яких у війну фашисти погнали у батрацтво на фатерлянд, після війни колгосп погнав у поле за жменю зерна, а влада рад погнала на каторжні роботи у копальні Сибіру? Легко сказати — національна самосвідомість, а ти піди до заляканих, затурканих важкою працею і брехливою пропагандою, голодом і холодом людей і навчи їх національної свідомості... Переконай тих, хто не розуміє в силу вищеперечислених причин, і тих, хто добре розуміє, чого ти хочеш, але ненавидить тебе за те, що ти відбираєш у нього владу, годівницю, посягаєш на зручний п’єдестал... Яку ж важку ношу, патріоте, ти звалив на свої плечі...
Чи зуміємо ми, чи хтось колись, зрозуміти, що відчували вони, надія України, молоді хлопці і дівчата, носії національної ідеї, поборники самостійної України, переслідувані, гнані, усвідомлюючи неможливість втілення свого задуму? Що відчували тоді, коли настрашені, по лікті в крові, гнали у бік Білозірки, рятуючи себе, залишаючи напризволяще простосердечну Ганну Франчук із дітьми, а в неї на подвір’ї — два трупи невинних людей?
Розуміючи, що їх, борців, стає усе менше, що назад дороги — відрізані, що у заляканих, «підстрижених під один радянський аршин» людей, які втомилися від жорен страху, підступу, сексотства, неситих, мінливих, кровожерних влад, усе важче знайти співчуття?

 

Категорія: Газета № 45-46 8.06.2017 | Переглядів: 71 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz