П`ятниця, 24.11.2017, 01:28
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2017 » Червень » 15 » Грані буття
10:47
Грані буття

Оксана Собко

Наважитись знати правду

(Продовження. Початок у № 45-46 від 8 червня 2017 року)
Спершу на допитах Ганна заперечує зв’язок з оунівським підпіллям усіх своїх дітей. Мовляв, одну ніч бойовики переночували та й подалися невідь-куди. Але нині уже відомо, якими пекельними методами послуговувалися в емгебістських застінках. Про це у нашій газеті розповідала детально зв’язкова ОУН Ніна Янчук. Отож невдовзі нещасні жіночки — і Ганна, і її донька Марія зізнаються, що дозволили «бандитам» (так у протоколах — авт.) облаштувати в хліві криївку. Що готували їм їсти, виконували їхні доручення.
Приміром, Марія ходила на базар у Ланівці Тернопільської області за покупками для них, у магазин — придбати деякі предмети побуту, крем, зубну щітку. (Уявляєте? Люди, котрі, мов загнані звірі, переховуються по ямах, лісах, ретельно дбають про ошатний вигляд, чистоту, порядок, дотримання дисципліни... — авт.).
Франчуки «пригадали», що криївку восени 1949-го облаштували двоє «хлопців із лісу», які першими з’явилися на її обійсті. За тиждень викопали яму, обшили власними силами доставленими дошками, зверху заклали дошками, дерном, засипали землею. Згодом там з’явилося ще двоє підпільників. Тож загалом — четверо, з яких одна — жінка, машиністка, котра на друкарській машинці «під копірку» (її знайшли під час обшуку криївки) розмножувала листівки, заклики до жителів.
Двоє завше чергували у криївці, а інші двоє (вони постійно усі четверо чергувалися) щоночі кудись зникали. Тільки й чули у селі: там десь у сільраді документи на вербовку молоді на Донбас спалили, десь комуніста, що гнобив людей, «притиснули», десь листівки розповсюдили.
«Бандити» заявляли, що вони — не бандити, а українські націоналісти, ведуть боротьбу проти колгоспів, більшовиків і радянської влади, хочуть завоювати самостійну Україну і зробити кращим життя українців. Вони агітували нас і запевняли, що нікого не грабують і не вбивають, як їх обмовляє  і звинувачує радянська влада. Про це вони ж і друкували листівки в криївці. Вони переконували нас, що ми всі, українці, повинні допомагати їм в їхній боротьбі проти Радянської влади, підтримувати їх тим, чим може кожна з нас. Попереджали, що треба берегти таємницю про них, нікому не видавати місце їхнього укриття», — зізнаються на допитах Ганна і Марія. «Вони мені не погрожували, але я боялася їх, бо чула від людей, як розправляються з тими, хто проти них», — свідчила Ганна Франчук.
Чому, чому саме їхня оселя стала прихистком для українських підпільників, докопувалися енкаведисти. Може, то саму Ганну завербували, коли після приєднання Західної України ходила з розкуркуленої, голодної, пограбованої отими податками і поставками «колгоспної» Шибени на заробітки, за хлібом, борошном, крупами у сусідню Білозірку на Тернопільщину, де жили заможніше, де ще довго хазяйнували одноосібники?
З матеріалів справи випливає, що бандерівці напитали собі притулок у Франчуків через Петра Хом’юка, односельця, Василевого друга, однолітка, котрий на заробітках у Білозірці влітку 1949-го випасав на луках коні. Був там ще один пастух, Микола, з Білозірки, ото він і познайомив Петра з «хлопцями зі зброєю». Петрова матір у Шибені категорично заперечила, щоб незнайомці темної ночі заходили в її оселю. А Василь на прохання друга відповів згодою. Матір же, Ганну, поставив перед фактом: «Прийдуть хлопці, перебудуть». Отакий він був, Василь. Запальний, неспокійний. «То він хотів совіцькій владі відомстити за батька Дем’яна, якого у жовтні 1930 року радянські прикордонники у Ямполі затримали при переході кордону з Польщею», — нині каже Валентина Франчук. Дем’яна Франчука, котрий заблукав і кілька тижнів перебував під вартою на польській території, на Тернопільщині, побував на допитах у польських військових у Вишнівці, Дедеркалах, Кременці, а тоді був відправлений назад, звинуватили у наданні шпигунської інформації про радянську прикордонну заставу (2 км від Шибени) як завербованого польськими спецслужбами. Тоді, у 1930-му, його судили в Ізяславі, хотіли дати 3 роки концтаборів, але помічник прокурора вирішив виселити Франчука з України. «Додому з тюрми дід уже не вернувся, і досі ніхто нам не зміг сказати, де він пропав, чи загинув, чи був убитий...» — згадує ще одну трагічну родинну історію Валентина Устимівна.
Отож Василя Франчука, як «бандпособника», долучили до справи про «банду ОУН» прямісінько з виправно-трудового табору. Беззаперечним доказом його провини для слідчих стали Василеві листи з тюрми до матері, знайдені у Франчуків під час обшуку. У них хлопець передає вітання і подяку за допомогу своїм «дорогим братам», запевняє, що «ніколи їх не забуде». Його друга Петра Хом’юка заарештували аж на Дніпропетровщині, куди він навесні 1950 року виїхав працювати на шахту за вербовкою. Зі слів «бандпособника» Петра стає зрозуміло: він знав від односельців, що пастуха Миколу з Білозірки емдебісти ще взимку 1949 року схопили і засудили до 25 років таборів. Більш конкретно про зв’язки обох хлопців — Василя і Петра з підпіллям ОУН чи про виконання ними якихось завдань бойовиків з матеріалів справи не видно. Ото бачилися кілька разів в темноті, перекидалися кількома словами. Петра Хом’юка було засуджено на 10 літ в ІТЛ, посьолок Джезказган. Відбув 5 років, 6 місяців, 24 дні.
Дуже опосередковано  спілкувалися з оунівцями і Катерина (побачила озброєних чоловіків в хліві у матері випадково, кілька разів носила їм приготовану сестрою та матір’ю їжу), а тим більш її чоловік Устим Хоптяний  (чув від тещі, дружини, що «заходять на нічліг у хлів», сварився на жінок за те, що так ризикують життям, спілкуючись з людьми, які поза законом).
Хто вони, «хлопці із лісу»?
Звичайно, вибиваючи із нещасних селян зізнання у «бандпособництві», слідчих передовсім цікавило, як викрити, прослідкувати зв’язки українських підпільників. Адже тоді, у 1950-му, радянська влада повела безпощадний наступ на учасників українського Опору. У села Західної України, на колишні прикордонні території вздовж Збруча за вказівкою партверхівки Москви, Києва було кинуто численні «полки» лекторів — комуністичних агітаторів, ширилася мережа секретних емдебістських донощиків, шпигунів, створювалися псевдобанди «стрибків»-провокаторів, котрі нападали на жителів, убивали, грабували, ґвалтували, сіяли паніку і недовіру. Зашморг довкола підпільної ОУН невідворотно затягувався.
Ось і в справі № 5214 про «бандпособників» Франчуків, Хом’юка, якою займалося УМДБ Кам’янець-Подільської області, є згадка про 10 різних фотокарток, на яких зображені «учасники бандпідпілля». І Ганна, Марія, Катерина упізнавали серед них «своїх» хлопців, із криївки на своєму обійсті.
На жаль, поки що нині ми лише за описами зі слів Ганни, Марії, Катерини можемо уявити, якими ж були оті «бандити»... І за нечисленними, але промовистими штрихами, згадками, зрозуміти, чим вони жили, про що думали, якими були особистостями. Що змусило їх критися, переховуватися, вести такий небезпечний спосіб життя, коли кожну хвилину на тебе  чатує небезпека, коли ти щомиті — на волосок від смерті?
Отже, словесні портрети підпільників зі слів Ганни.
«Неизвестный», около 30 лет, высокого роста, лицо продолговатое, брюнет, волосы чёрные, брови чёрные, нос продолговатый с горбинкой, одет в чёрные брюки, пиджак гражданского покроя, на ногах носит хромовые сапоги. Украинский язык восточного акцента».
«Максим», около 25 лет, среднего роста, плотного телосложения, лицо круглое, волосы чёрные, брови чёрные, нос курносый, глаза серые. Одет в чёрном пиджаке, чёрные гражданские брюки, хромовые ботинки, разговор украинский восточный».
«Неизвестный», около 23 лет, выше среднего роста, телосложения худого, волос русый, глаза серые, нос большой, лицо продолговатое»...
«Ирина», примерно лет 20, среднего роста, худая, лицо бледное, нос большой, волос русый, глаза карие».
Марія додає про «Ірину», яку вона називає «Марусею», друкарку: «волосы ... короткие, впереди делает причёску под вид завитых, лицо маленькое, круглое, нос маленький, в конечной части загнут к низу... одета в синюю юбку и зелёную, с цветочками блузку. Вооружена пистолетом».
«Арештовані» Шевченко та Леся Українка, або За святую правду-волю розбійник не встане?..
Що ж знайшли слідчі у криївці, зоставленій цими молодими українцями, котрих в матеріалах справи названо «бандитами», які «здійснили терористичний акт» на подвір’ї Ганни Франчук?
А — «контрреволюційну, націоналістичну літературу, 11 брошур, 26 листівок...». Але мене особисто, шановний читачу, як філолога-літературознавця вразив справжній скарб української літератури, історіософії, який і нині б прикрасив бібліотеку кожного із нас. Не можу оминути бодай кількох назв із списку вилученого. Під номером першим «Леся Українка. Вибране». Далі: «Шевченко. Збірник творів у трьох томах (1,2,3)», «Іван Франко. Вибрані твори», «Ковпак. От Путивля до Карпат», «Яновский. Избранные сочинения», «Шевченко. Кобзар», «Смолич. Они не прошли», «Котляревський», «Фурманов. Бунт», «Монкевич. Чёрные запорожци», «Терлецкий. Гетманская Украина и Запорожская Сечь», «Дорошенко. История Украины», «Разбойник Кармелюк», «Корбут. Симон Петлюра», «Украинская общая энциклопедия. І, ІІ том». «Голубец. Большая история Украины», «Буткевич. Наше письменство», «Терлецький. Як будував і як руйнував український народ», «Голубець. Княжий Галич», «Свинцицкий. Винниченко», «Самчук. Война и революция», «Чайковский. Полковник Михаил Кричевский», «Устав. Стрелецкая сотня», «Леонтович. Сценичный сборник для молодежи», «Берецкий. Рождение рыцарей и святых (История Испании)». І ще, ще книги із світової історії, географії, політології, українські молодіжні, дитячі журнали, збірники, книги російських, радянських авторів про політичну, революційну боротьбу, пропагандистські матеріали проводу ОУН, словники, правописи, радянські газети, «Автобіографія Сталіна» (!). Мені хотілося б перечислити увесь список, бо це і для 1950-х, і нині — справжня просвітянська бібліотека... Хіба втратили актуальність оті листівки і брошури: «За що бореться УПА», «Яким має бути український націоналіст», «Україна гине, хто винен у цьому», «Україна — якою була, якою є, якою буде», «Наше ставлення до російського народу», «Патріотизм і характер», «Як розуміти концепцію власних сил в нашій національно-визвольній боротьбі»...
Вони зверталися у листівках до студентів, до воїнів і офіцерів Червоної Армії, до шкільної і позашкільної молоді з надією бути почутими... Знакові речі: «Націоналістичний тризуб на полотні», «Облігації УПА (на Бойовий фронт) вартістю 300 і 200 рублів». Безперечно, це були люди високої освіти і громадянської свідомості, небайдужі, вдумливі, люди високої самодисципліни, гарту, мужні і жертовні.
Адже з таким кругозором, навичками, освітою вони могли на той час непогано влаштуватися на посадах при радянській владі, користуватися благами від неї, а не гнити в схроні... Певно, не бандитські замашки все-таки, а якісь вищі помисли, ідейні переконання керували отими молодими людьми.
«Ви хочете написати про героїв-підпільників...». Мені особисто, чий родич на початку п’ятдесятих років ХХ століття у молодому віці безневинно загинув від підлої кулі так званих оунівців — затравлених, голодних, озвірілих, яких у родині донині інакше як бандитами не називають (вони ще повернулися тоді добивати пораненого, стікаючого кров’ю хлопчину, щоб не видав), мені особисто, котра з професійного обов’язку і за велінням душі досить проштудіювала і продовжує штудіювати дослідження українських істориків, філософів, де у болючих спазмах, переймах, досвітніх блуканнях народжується, викристалізовується національна свідомість, повновартісність і самодостатність, мені — необхідно віднайти правду.
«Вони не були захисники, до них у селі було вороже ставлення», - сказали нам у Шибені, коли ми взялися досліджувати тему. «Їх боялися, адже там, у схроні, виявилося, знайшли тоді список усіх жителів - кого, коли відвідати, кого спалити, прикінчити як активістів...». (Узагалі-то, за протоколом, у справі, ми списка не побачили - авт.).
«Жителі їх остерігалися, а вони ж того, боролися за тую (?! - авт.) самостійну Україну», - довелося почути від місцевих. «Нелегко було Франчукам після репресій, і я їх розумію, — сказала тодішній бухгалтер сільради Ніна Панькова. — Адже і мій рідний дядько відсидів 15 років за те, що був поліцаєм у війну. Нам же, родичам, за те дехто в селі дуже дорікав, проходу не давав — знайшлися такі. А мою ж бабуню (була одноосібницею) в 30-х роках розкуркулили, геть чисто обібрали. І хто ж? Односельці! Що не влада, то знаходить собі і слуг, і ворогів...».
А прочитати б поіменно, від «А до Я» життєпис усіх тих бідак, чиї прізвища зібрані у книзі «І. А. Стасюк, В. П. Шептицький, П. П. Прокопчук. Трагічні долі репресованих теофіпольців (реабілітовані історією)», виданій у 2000-му році. Скільки там і жителів Шибени — розкуркулених, засуджених, розстріляних, висланих, звинувачених в контрреволюції, пособництві», саботажі. Тут будеш і тіні своєї боятися. А був же ще голод, а до того — громадянська війна, а до того перша світова, а до того — окупація Російською імперією, а до того — поляками. Безконечне гноблення, кабала, придушення національного чуття, гідності.
Кому, яким заступникам мали вірити на цьому світі сестри Марія та Катерина Франчуки, сироти із бідняцької родини удови Ганни, які мали усього по два класи освіти, яких у війну фашисти погнали у батрацтво на фатерлянд, після війни колгосп погнав у поле за жменю зерна, а влада рад погнала на каторжні роботи у копальні Сибіру? Легко сказати — національна самосвідомість, а ти піди до заляканих, затурканих важкою працею і брехливою пропагандою, голодом і холодом людей і навчи їх національної свідомості... Переконай тих, хто не розуміє в силу вищеперечислених причин, і тих, хто добре розуміє, чого ти хочеш, але ненавидить тебе за те, що ти відбираєш у нього владу, годівницю, посягаєш на зручний п’єдестал... Яку ж важку ношу, патріоте, ти звалив на свої плечі...
Чи зуміємо ми, чи хтось колись, зрозуміти, що відчували вони, надія України, молоді хлопці і дівчата, носії національної ідеї, поборники самостійної України, переслідувані, гнані, усвідомлюючи неможливість втілення свого задуму? Що відчували тоді, коли настрашені, по лікті в крові, гнали у бік Білозірки, рятуючи себе, залишаючи напризволяще простосердечну Ганну Франчук із дітьми, а в неї на подвір’ї — два трупи невинних людей?
Розуміючи, що їх, борців, стає усе менше, що назад дороги — відрізані, що у заляканих, «підстрижених під один радянський аршин» людей, які втомилися від жорен страху, підступу, сексотства, неситих, мінливих, кровожерних влад, усе важче знайти співчуття?
(Далі буде)

 

Категорія: Газета № 47-48 15.06.2017 | Переглядів: 31 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz