П`ятниця, 24.11.2017, 01:28
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2017 » Червень » 22 » Грані буття
10:35
Грані буття

Оксана Собко, журналіст «Подільських вістей» 
Наважитись  знати  правду

(Продовження. Початок у № 45-46 від 8 червня 2017 р., № 47-48 від 15 червня 2017р.)
Хіба у громадянській війні бувають переможці?
Послухаймо міркування 87-річної Любові Ларіонівни Мірчун (нині покійної), колишньої вчительки із Шибени: «Батько мій Ларіон Гнатович Кріса розумний був, ще до війни у колгоспі головував. А прийшли німці, поставили його головою загального двору. І вже він «метлився», бо були партизани і були бандерівці. І ті прийдуть — треба помогти, і тим дай. От приїхали з району німці, роблять обшук, садять батька в тюрму. Хтось доніс, начеб він все з колгоспу додому бере. Та не знайшли доказів, відпустили. Повернувся, а на другу ніч приїжджає троє вершників, стукають у вікно. А я ховалася від Німеччини, чоботи в порозі стояли напоготові. То тії чоботята мої одбили на батькові: «Будеш видавати наших — тебе не стане!» Вони думали, видко, хтось так доклав, що то він видав коменданта Терешка німцям. Бо батька звільнили, а того німці кинули у в’язницю. Певно, був «їхній» комендант, упівський. А ті, що приїжджали — наші, сільські, їм симпатизували. А інші односельці — партизанам червоним. Ото у війну, коли німці закрили в нашій школі військовополонених, а «упівці» їх визволили, то розбіглися вони по лісах. І поділилися — хто в УПА, хто в червоні партизани. І з німцями воювали вони, і між собою. Але знаю, що після того, як мого батька побили, ми в тій хаті не сиділи. Батько пішов у мандри по селах, у нього було багато знайомих. А ми — по сусідах перебивалися. Ото прийдеш рано додому: все зі скрині забрано, двері поодбивані, кругом переверти. Отаке ми пережили. І вночі забирали людей, вже й вони не поверталися. Активістів забирали, тих що іще за радянської влади відзначилися. І поліцаїв, що дуже німцям прислужувалися. І це більше свої діяли, місцеві. І люди знали, хто. А чи знали ми, що в Ганки Франчукової бандерівці ховаються? Чом не знали? Сусіди знали. Ото перед тим, як вбили активістів Кирила Петрука, секретаря сільської ради, і Нестора, голову колгоспу, то вони, бідолашні, лежали, зв’язані, на санях, на дорозі перед її хатою. А ті, бендерівці, пішли на подвір’я. Побачив їх, зв’язаних, Петро, той, що навпроти його хата: лежать, просяться: сам не підходь, тільки кинь нам ножа... А він побоявся. І так їх вивезли на Білозірку, і вкоротили віку. У страху люди жили, ночі боялися. Я так скажу: на віку багато бачила. І нині цікавлюся. Трохи газети читаю, радіо слухаю, телевізор дивлюся. Може, той Бандера був добрим організатором, за Україну боровся. Але ж в ту організацію всілякі йшли люди. От хіба то він посилав того й того, піди до Кріси й побий його? Чи казав: убий Нестора чи Петрука? Що вони завинили? Ні, то свої ж тут приходили, за своє ж і мстилися...».
Поставимося з повагою до цих міркувань. Справді, у будь-яких, навіть найсправедливіших організаціях, формуваннях (є свідчення ще з біблійних часів), був і буде той, хто кидає тінь на товариство, жертвуючи інтересами благородної справи заради шкурних інтересів.
Але в даному випадку, зважаючи на не локальний, а тотальний характер громадянського протистояння, коли кревники, одноплемінники опинилися по різні сторони барикад, взаємовиключних ідеологій — марксистсько-більшовицької та націоналістичної, ми говоримо про це протистояння, в якому не було переможців, як про національну трагедію України та українців. Радянська пропаганда подавала» патріотів як  терористів і деградованих бандитів, а тим часом сотні тисяч українців («ворожих елементів») було упосліджено, утиснено в громадянських правах, заслано у тюрми, сибіри, біломорканали, воркутинські «фабрики смерті»... Це вони, страдники-смертники, а не комсомольські вожаки із комуністично-партійних мафіозних кланів, рабською працею множили могуть імперського монстра.
Мало того, хіба ті рядові українці, хто вірно служив комуністичному режиму уже після війни, могли знати, що існує секретний наказ сталіністів № 0078/42 по народному комісаріату внутрішніх справ Союзу РСР і народному Комісаріату оборони Союзу РСР від 22 червня 1944 року про виселення у віддалені краї СРСР всіх українців, що проживали під владою німецьких окупантів, підписаний Л. Берією та Г. Жуковим? І тільки цілковита економічна залежність від по-волячому працьовитої і терплячої України завадила вчинити катам цей злочин. Хіба знали, що 7 травня 1947 року СРСР, Польща та Чехословаччина підписали договір про військову співпрацю у боротьбі проти УПА, за яким совєтські і чеські війська мали заблокувати кордон під час запланованого винищення підрозділів УПА на Закерзонні (одвічних українських територіях, котрі ще з 1920 року відійшли до Польщі — Холмщині, Підляшші, Посянні, Лемківщині). Адже повстанські війська боронили там українські села від звірств польських бойовиків та Армії крайової. У ганебній антиукраїнській акції «Вісла» з кінця травня до кінця липня 1947 року з цих українських земель від Підляшшя до Лемківщини польські каральні загони — майже 100 тисяч вояків примусово виселили у північні і західні райони Польщі понад 250000 українців. Села їхні пограбовано і знищено. А отже, там і припинилася діяльність УПА. Із західних областей України, де діяла армія УПА, у жовтні 1947-го, радянська влада почала примусові депортації: у сибіри, на Донбас, у Казахстан жителів завезено до півтора мільйона чоловік. У Західній Україні тривала примусова колективізація, НКВДистські облави на загони ОУН-УПА, коли цілі села до ноги винищувалися, підступно прозвані «бандитськими», фальсифікувалися карні справи, спалювалися і вирубувалися ліси, сталінські кати влаштовували прилюдні жахливі покази убитих повстанців. Та й по всій Україні вишукувався отой «неблагонадійний» елемент з «антирадянськими настроями», якому ще у війну лукаві радянські полководці обіцяли землю за перемогу над фашистом. Проти людиноненависницьких методів радянської репресивної машини подекуди виступали і самі її виконавці. Так, ще в листопаді 1944 року лейтенант Червоної армії комуніст П. Куролєсін, який служив у Львові, звернувся до першого секретаря ЦК КП(б)У Хрущова з листом, де висловлював обурення і протест проти дій місцевої влади: «Товариш Хрущов! Я тепер нічого не можу розібрати, адже робиться, як я розумію, не по-радянському, а проти радянської влади, а саме: людей б’ють, займаються мародерством населення... Мені здається, що тут робиться щось таке недобре, що займаються спеціально обуренням мас». Терор винищувальних загонів НКВД та спецгруп із колишніх перевербованих бойовиків ОУН стосовно мирних жителів України переходив усілякі межі. Тож 15 лютого 1949 року тодішній військовий прокурор військ МВС Української округи, полковник юстиції Кошарський, за № 4/001345 на адресу секретаря ЦК КП(б) України М. Хрущова направив доповідну записку «Про факти грубого порушення соціалістичної законності в діяльності так званих спеціальних груп МГБ».
Збройні формування УПА, яка налічувала за весь час її існування разом з учасниками підпілля до 400 тисяч чоловік, взаємодіючи з боївками в селах, намагалися всіляко перешкодити утвердженню радянської влади, проведенню нею соціально-економічних, політичних заходів. Це призвело до різкого загострення братовбивчої громадянської війни. Об’єктом дій служби безпеки Організації українських націоналістів ставали всі, хто виявляв готовність співробітничати з органами влади.
Людей, вина яких була доведена, тих, хто звинувачувався у вбивствах, висилці селян у Сибір, знущаннях, прислужництві радянській владі, попереджали листівкою: «Громадянинові... Щоб унеможливити Вашу дальшу діяльність супроти українського народу, взиваємо Вас у найкоротшому часі покинути теперішнє місце проживання і виїхати поза межі України. Невиконання цього змусить нас покарати Вас смертю. Українські повстанці». Є дані, що загалом есбісти ОУН вчинили 14,5 тисячі диверсій і актів терору проти тих, хто був запідозрений у симпатіях до «совітів». Від автоматної кулі або удавки («кренпульця») загинуло не менш як 30 тисяч партійних і радянських працівників, до 25 тисяч військовослужбовців... Були і безневинні жертви.
В ідеології національно-визвольного руху України багато хто й досі схильний бачити відображення агресивного націоналізму, близького до нацизму, насамперед тому, що боротьба ОУН-УПА провадилася збройними методами. Радянська пропаганда втовкмачувала, формувала у свідомості підкорених імперією стереотип фанатичного антигуманіста, бандита-зрадника, німецького прислужника.
Проте нині, коли доступними стали деякі архівні секретні матеріали, документи Української повстанської армії, дослідники роблять висновок, що український національно-визвольний рух ставив собі гуманну мету, котра ні в чому і ніяк не заперечувала права людини і нації. Його прибічники боролися проти обох імперіалізмів — більшовизму і  німецького фашизму. Вони хотіли зберегти свій народ від знищення і довести світові, що Україна прагне своєї державності, ніколи не посягали на чужу державність,  чужі території. Їхня боротьба тривала в умовах Другої світової війни, загальної всесвітньої конфронтації, в умовах фізичного тотального знищення українського народу, у час, коли і мови не могло бути про парламентське протистояння. У кожній війні не уникнути помсти, несправедливості, жертв. З боку ОУН-УПА велася справедлива війна самозахисту, за повне національне визволення: «Там, де нема демократичних свобод, де цілковито диктатура, терор, там, де не зобов’язує жодна законність, — там лишається тільки один шлях: підпілля, збройна боротьба».
Комуністичні агітатори звинувачували націоналістів у колабораціонізмі, тобто зраді Батьківщини, запроданстві, співробітництві з фашистськими нацистами, окупантами. При цьому імперські ідеологи «забували» згадати, як сталіністи співпрацювали з нацистами до 22 червня 1941 року. Як домовлялися то з Польщею, то з Німеччиною, щоб не допустити утворення самостійної Української держави на заході України — Карпатської України наприкінці 1938 — початку 1939 років. Як СРСР сприяв у вишколі фашистським воякам, поки Сталін із Гітлером мріяли і кожен осібно, і спільно — «перекроїти» землі Європи. Нині відкрито безліч архівних документів, що проливають світло на їхні майже партнерські стосунки.
І ще про одне воліють не розповсюджуватися ті, хто поливає брудом українських повстанців. У боротьбі проти УПА німці використовували східні батальйони, сформовані з колишніх військовополонених — вірмен, грузинів, росіян, узбеків, казахів, татар. Після звернення до них Головного командування УПА у червні 1943 року (у формі «летючок») із закликом переходити на бік повстанців, добровольці згаданих батальйонів десятками переходили до лісу. І в серпні 1943-го при УПА були створені національні відділи вірмен, узбеків, казахів, татар, а найчисельніші — литовців та грузинів. Вони проіснували до 1945-го, крім азербайджанського, який влився до Червоної армії. Російські дослідники наводять такі цифри: у створених фашистам військах СС під час війни перебувало 340 тисяч бійців родом зі Східної Європи. З них латишів було 40 тисяч, росіян і білорусів — 63 тисячі, українців — 27 тисяч, естонців — 23 тисячі (!). А Російська визвольна армія Власова налічувала 125 тисяч осіб! Хіба це не свідчить про помилковість твердження про якусь особливу приязнь до гітлерівців саме з українського боку?!
«Здобудеш Українську державу 
або загинеш у боротьбі за неї».
У 1942-1943 роках Організацією українських націоналістів робилися активні спроби з допомогою так званих «похідних груп» поширити свій вплив на східні та південні області України, розвинути мережу підпілля ОУН в Києві, Житомирі, Полтаві, Одесі, Запоріжжі, Сталіно (Донецьку)... Референт служби безпеки (СБ) Проводу ОУН Микола Арсенич писав у листі до Р. Шухевича, що Схід можна було завоювати двома способами — великим здвигом або спокійним просочуванням. Склалося так, що діяльність підпілля ОУН (Бандери) більше на Сході нагадувала саме повільне «просочування». На час війни з 1943-1944 років на території Кам’янець-Подільської області діяли сили Української повстанської армії «УПА-Південь». У червні 1946-го Провід ОУН вирішує перейти з повстанської війни на підпільну боротьбу. Про те, як ця боротьба розгорталася на теренах області, описано у чудово ілюстрованій документальній книзі «Нестор Мизак, Василь Горбатюк. За тебе, свята Україно. Кам’янець-Подільська область у визвольній боротьбі ОУН, УПА: книга п’ята». — Чернівці: Видавничий дім «Букрек», 2006 — 352 с., іл. Автори вказують, що у 1943-1944 роках у Теофіпольському і сусідніх районах діяв загін УПА уродженця села Човгузів, учителя з села Хорошів Івана Врублевського («Іскри»), громили німців і поліцаїв, німецькі комендатури, підтримували зв’язок із тереновою організацією ОУН сусіднього Лановецького району на Тернопіллі. В «іскрівцях» воювали 90 місцевих жителів сіл Човгузів, Вовківці, Святець, Лисогірка, Мар’янівка, Шибена, Немиринці і частково військовополонені. Після відходу німців повстанці знищували документи сільрад, колгоспів, займових і податкових квитанцій, перешкоджали відправці подолян на шахти Донбасу, чинили опір у заготівлі і вивозі хліба,  забороняли працювати в неділю, релігійні свята. Для боротьби проти УПА і підпілля ОУН НКВД створювало від осені 1945-го так звані «істрєбітєльниє батальйони». Дослідник Петро Слободянюк зазначає, що тоді у Теофіпольському районі було створено 7 антинаціоналістичних озброєних підрозділів «ястребків» (225 чоловік). А упівців активно підтримувало населення — пекли хліб, заготовляли інші продукти, були зв’язковими. Органи держбезпеки СРСР для боротьби з підпіллям ОУН використали увесь багатющий досвід «таємної війни». Регіон, де діяла ОУН, було оповито щільною агентурно-інформаційною мережею: резиденти, агенти, інформатори. До того ж в органах держбезпеки семи західних областей налічувалося 13783 штатних працівники. Провадилися широкомасштабні «прочісування» особового складу підприємств, транспорту, установ з «метою виявлення й усунення ворожого та підозрілого елементу». Створювалися псевдобандерівські загони для розкриття бандерівських осередків.
Слід зазначити, що, внаслідок каральних операцій НКВД, майже повної ліквідації повстанців, група підрозділів «УПА-Південь» — «Збруч», «Заслав», «Проскурів» перестала існувати. Проте на територію Кам’янець-Подільської області продовжували, переходячи Збруч, пробиватися окремі групи та підрозділи УПА. Органи держбезпеки розробили систему блокування території Поділля від проникнення загонів УПА з Тернопільської та Рівненської областей по «кордону» — річці Збруч. Винищувачі-«стрибки» фактично перекрили кордони, повсюдно діяли оперативні групи, які займалися полюванням на бандерівців.
Дослідник з Летичева Борис Володимирів зазначає, що найдовше в Кам’янець-Подільській області протрималися групи повстанців «Холодного» і «Петра», які дислокувалися біля села Пахутинці Волочиського району, і були ліквідовані органами МДБ у квітні 1950 року. Але ж у Шибені боївка УПА діяла до кінця липня 1950 року! Ким були ті борці, про яких досі не згадано дослідниками руху опору ОУН-УПА на теренах області? Згадку про ті події знаходимо у книзі Володимира Сергійчука «Український здвиг: Поділля. 1935-1955», виданій у Києві 2005 року, де зібрано розсекречені архівні документи партійної верхівки області.
(Далі буде)

 

Категорія: Газета № 49-50 22.06.2017 | Переглядів: 59 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz