П`ятниця, 20.10.2017, 08:05
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2017 » Липень » 20 » Грані буття
11:11
Грані буття

Василь Симоненко

Який я задоволений, як я тішусь, що недавно (на жаль, тільки тепер на свій сором, бо ж так обожнюю, люблю поезію Василя Симоненка, яка стала народною), отож, тільки тепер віднайшов цей прекрасний вірш – фортецю Львова в поезії, оборонця Львова від їдучих нападників зовнішніх ворогів і внутрішніх бандитських яничарських притонів. І що дуже  прикро, до глибини душі образливо, - від ошуканих, зомбованих, осліплених, отруєних кремлівською гадючою пропагандою простих бідних українців, які так розкидаються, як папуги, заяложеними, завченими фразами: «бандерівці», «бандити», «бандерстан», «вони стріляли нам в спину» і т.д. А Великий Син України, Патріот, син петлюрівців-повстанців Холодного Яру,  які в 1918-1923 роках боролись за вільну Україну, а в радянську епоху – прекрасний поет, тільки не їхній, а народний, український, а на їхньому черкаський  «бандерівець», приїхав на тиждень у Львів, щоб його одчайдушне левине серце краплю сили вдихнуло в серце поета, яке і так сильно билось, дихало українським козацьким духом, за що поплатився таким молодим життям – в 29 років, в розквіті сил…
 От і все. Поховали…
Він тепер вже не встане
І ранком не піде з косою під гору круту… 
Закопали навіки у землю святу.
І не стане мантачкою тишу будити,
Задивлятися в небо, як гаснуть зірки,
Лиш росою по нім буде плакати жито
І пливтимуть над ним непомітно віки.
Василь Симоненко
Чи він щось відчував сам недобре, що з такою тугою, зі щемом у серці написав ці рядочки про когось із дуже близьких йому людей, дорогих.
Ставлячи пам’ятник отаману війська запорізького Івану Підкові в Черкасах, ми, автори (я і мій колега, побратим, жертва операції «Вісла» скульптор Петро Кулик,- за порадою добрих людей, які прихильно поставились до нас,  львівських «бандерівців», поїхали на окраїну  Черкас, в кафе край лісочка, де було побито, потовчено, відбито нирки поету; важко бідолаха хворів, тіло зів’яло, серце не витримало – стало… Нам показали столик, за яким пив каву Василь, записуючи щось в блокнот. Звідти його і потягнули в ліс якісь вандали.  Мовчки, в глибокій задумі, щось перекусили і ми, і поїхали на могилу сина України. (1982).
Стали… Молимось… Ні живого духа…Гробова тиша…Тільки десь каркнув ворон… Із сірої гранітної природної брили піднялась голова поета з далеким поглядом у небесну даль. Легким рельєфом появилась рука, прикладена до серця. Трішечки  далі, за брилою стоїть його вербиченька, листячком своїм тріпоче, душу своєму поету лоскоче…
«Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу»…Доброю дорогою і в той  же час небезпечною, контрольованою йшов ти, Василю, молодий, завзятий, безстрашний, скільки ще міг би написати, потішити нас, українців, свою рідну Батьківщину!
Не судилось. Чорний крук, родич двоголового кремлівського орла, чатував за тобою, добре вислідив тебе самого.
 У глибокій задумі, з тугою, зі щемом у серці стоїмо, а сльоза сама стікає по щоці. І тут же з огидою, з презирством говоримо про «ум, честь и совість (?!) нелюдів тої їхньої епохи, «где так вольно дышит (дихав!) человек», гнаний у Сибір, на Соловки, чи йдучи на розстріл, як йшов мій тато, «враг народа».
Як цей вірш Великого Українця, Сина його милої України, вся його поезія допомагає і мені доносити людям нашу українську правду, боронити і мою столицю – Львів від нападків, який дав мені все-все, чим жив і живу, чим служив і далі ще служу людям, чим тішив їх, допомагав, як архітектор, викладач. 37 років вчив хлопців і дівчат творчого архітектурного ремесла, синівської любові до рідної землі, до природи рідного краю. Дружу і досі з моїми випускниками.
А в рідному дорогому моєму серці селі, колисці мого так рано осиротілого дитинства – 
«Буде серце воскресати,
Коли навіки відболить»…Тут, у моєму дорогому Львові. 
Володимир Блюсюк,
м. Львів

 

Український лев
Бубнявіють думки, проростають словами,
їх пагіння бринить у завихренні днів —
Цілий тиждень живу і ходжу між левами,
Недаремно ж і місто взивається — Львів.
Є міста-ренегати, є просто байстрята,
Є леви, що мурликають, наче коти, —
Божевільно байдуже облизують ґрати
І пишаються з власної сліпоти.
Але думать про них я сьогодні не хочу,
Бо мені, видно, трішечки повезло —
Я побачив у Львові Міцкевича очі,
Кривоносові плечі й Франкове чоло.
Сивий Львове! Столице моєї мрії,
Епіцентр моїх радощів і надій!
Вибухає душа — я тебе розумію,
Але, Львове, хоч трішки мене зрозумій.
Я до тебе прийшов із захопленням сина
Од степів, де Славута легенди снує,
Щоби серце твоє одчайдушно левине
Краплю сили хлюпнуло у серце моє.

 

 

Категорія: Газета № 57-58 20.07.2017 | Переглядів: 24 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz