П`ятниця, 22.09.2017, 12:46
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2017 » Серпень » 17 » Грані буття
09:35
Грані буття

Церква в Пирятині

Кінець 6-го курсу: прощавай замріяна, закосичена, романтична, студентська юносте! Проходимо ще обов’язкові військові табори в артилерійській частині в м. Пирятині з його райським куточком – річкою Удай. На перервах, на перекурах я робив швидкі замальовки – дружні шаржі на своїх колег, на солдатів строкової служби, з якими разом вчились стріляти з гармат. Ото було реготу з тих,  по – їхньому, карикатур! Насмілився зробити шарж і на нашого командира, який також від душі реготав і за те, по – блату, сам відпускав мене в « увольнітєльну»  малювати.
Неділя. Малюю пирятинську, по архітектурному стилю, образу, - таку милу, спокійну, затишну, привітну, нашу, українську, церкву(!). Тихо-тихо… Припікає сонечко. Душа спокійна, відпочиває, а очі бігають , то туди – на церкву, то сюди  - в альбом.
Задзвонили дзвони: виходять з церкви одні старенькі, в основному бабусі, і тільки одна з онучкою,  один дідусь з паличкою, а за ними – ще десяток вірних, і все. Скоса бачу –  підходять двоє, зацікавило стареньких що то за солдат-пудак сидить в холодку під платом і хитає головою вверх-вниз, а в в руках, спертих на коліна, велика книжка і олівець.
Здогадались, підходять  трохи ближче, ззаду, зліва, притискаючись до тину, дивляться і шепочуться:
- Видать, хлопець із западної, не боїться малювати церкву.
Встаю, вітаюсь: слава Ісусу Христу! (спеціально).
Зашарілись бабусі, глипнули одна на одну:
- А нам як казати?
- А ви по-вашому, по – полтавськи!
- Розсміялись, почали знайомитись. Оцінили мій ще не закінчений малюнок,попросили і їм намалювати їхню церкву напам’ять, а то ніде не знайдеш навіть фотографії. Подружились, відчув: оцінили бабусі западенця!
Наступної неділі я виконав бажання бабусь. Запросили мене на обід   - на полтавські галушки та пироги із сиром. Ох і відвів я душу! Навіть випив чарку з господарем, більше – ні, щоб командир не занюхав. Наговорились, нажартувались!
Почали прощатись( в нас закінчувались табори) : добрі, щирі, щедрі привітні люди обнімали мене, побажали міцного здоров’я, щастя і щасливого путі(!). А їхнє «досвідання» ще довго-довго трималося біля вух…
Десь зараз і в них, в онуків, правнуків тих бабусь, зберігається малюнок їхньої церкви, чудом вцілілої в 30-их роках, яку нарисував хлопець із Западної, який нічого не боявся.

Річка Удай

Відмотую назад свої літа і опиняюсь в тому райському куточку чудової Природи, подарованої нам Богом.
Неділя, служба в уже згаданому військовому таборі продовжується і наш командир, по - блату, відпускає мене малювати. Йду берегами Удаю – краса неймовірна, живі кадри, змінюють один одного, і ось – пеньки верб, три вкупці, а четвертий -  трохи далі. Підходжу, кладу свій альбом на нього, роззувся, розхристався і до річки, до водички. Яка ж вона чистюсенька! Боженьку, яка то радість, яке то щастя – ти, в солдатській робі, вільний, на волі, безтурботний, юний, сильний наодинці із такою красою! Тихо-тихо, ледве помітно, легенько несе свою водичку Удай. Десь далі, під берегом, біля очерету хлюпне мальок, сполоханий щукою чи окунем, а то іволга подасть голос звуком флейти, і знову тиша. А навкруги – верби і верби, про щось розмовляють між собою…
Вмощуюсь на своєму четвертому пеньку, розкриваю альбом, і раптом десь, здається, чую мелодію:  «Там три верби схилились, мов журяться вони…». І так вдвох з тою  глибокою душевною мелодією наношу перші штрихи на малюнок, і пішло-поїхало, бачу вже кінець, аж тут приходить хлопчина. Розговорилися, познайомились. Миколка дуже сумує за тими трьома вербами, до яких його тато прикріпив гарну, розмашисту гойдалку. А пісню  про три верби добре пам’ятає, бо його бабуся часто наспівувала її, коли приходила сюди прати.
Миколка із задоволенням позував мені  і мій живий малюнок заговорив сильніше: передав ту красу, серед якої вже немає тих верб, а залишилася по них та мелодія, ті пеньки і смуток Миколки…
На згадку про солдата зі Львова, який малював його Удай, я намалював йому портрет, дав на цукерки, тепло попрощались і Микола вихром погнав додому.
Ось дописав останню пояснювальну записку до своїх малюнків і чогось так захотілося піти до Шевченка, адже в його віршах стільки болю за долю України…
  «Світе тихий, краю милий, 
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?»
Вже глибокий вечір. Пора відпочивати. Але…
  «Помолившись, і я б заснув…
Так думи прокляті
Рвуться душу запалити,
Серце розірвати»
Володимир Блюсюк, 
м. Львів

 

 

Категорія: Газета № 65-66 17.08.2017 | Переглядів: 22 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz