Четвер, 23.11.2017, 23:33
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2017 » Травень » 2 » Народний дім
13:44
Народний дім

Без пісні не родить жито
- Що ж то воно тепер таке робиться ?, - ніяк Ганна Вікторівна не може змиритися, - колись всі бідно жили, тяжко в колгоспі робили, не було у що взутися-вдягнутися, а як видавалася вільна хвилинка, чи як на роботу, чи додому на возі їхали – співали, аж розлягалася по селі луна. Якось було так весело, хлопці та дівчата, і старші люди на посиденьки збиралися, співали українських народних пісень, гармошка грала, всі гуляли, аж курява стояла. Як то бувало, в нас на Острівці… А тепер люди живуть не бідно, що там казати, та якось кожний сам по собі, ніхто ні до кого не ходить, які там вечорниці чи годеньки! Та й хто вже коли співає!
Пройшло все її життя в Шибені. В школі вчилася добре, та після семи класів пішла в ланку, бо якраз померла мати, старша сестра Таїсія поїхала на Донбас, на її руках зосталися менші брати Максим та Віктор, найменшенька Людмила. Все хазяйство було на ній, батько, фронтовик, інвалід другої групи, нездужав. Чи могла десь поїхати, вивчитися? Вийшла заміж за Петра Іванюка з П’ятирічки, казали на ту родину по-величному Патлаті, то ж і вона стала Патлатою. 
- Всяко було, як то в невістках, - пригадує, - і в ланці норму гнала, де що тільки не робила, як то колись в колгоспі, робота ж була круглорічно. Росли Вася, Валя та Вітя, крепко слабували, взяла з ними гарту, лічила, в санаторії возила. Така була гриза, без кінця плакала, не втиралася. Щоб було хоч трохи більше грошей, на ферму за доярку пішла. Щоб я робила без теї ферми? Хоч одробила руки й ноги, та ще й спину. Бо ж зразу вручну треба було доїти, а було в групі 23 корови, вручну треба було і корм роздати, жолоби почистити, гній одгорнути, ще й додому на плечах щось принести. Бо ж і вдома корова була. Та тільки подумати, як три рази на день треба було пройти туди-назад… Чи ж мала коли наїстися? Не було  просвітньої години. Та  ніколи не впадала у відчай, вірила, просила в Бога, що буде краще. І скільки себе пам’ятаю, дуже любила співати, завжди співала. А десь перед фермою стала вірші, пісні та гуморески складати. Сиджу, бувало, під коровою, дою, і вже придумала стовпчик вірша чи пісні. Зібралися в нас на фермі, на Калініна (був такий до війни колгосп, так і назва залишилася), жінки, що теж любили співати, зробили ми собі таку хор-ланку. Було нас трохи – Ганка Кріса, Ганка Кравчук, Ганя Масловська, Ганя Неставальська, Люба Кеда, Аніся Іванюк, Таїся Дем’янюк. Як заспіваємо давніх пісень – душа летить в небеса! Я ще ж любила, щоб підголосником брати, як вже було вально! Виступали ми і в нашому клубі, і в сусідніх селах, на цукровому заводі, навіть були на «Сонячних кларнетах», була колись така телепередача. 
А про що вірші та пісні складала? Про те, що на душі було – про рідне село, батьківську хату, про любов, про дівочу долю, про війну. А гуморесок скільки склала! Мала ж вроджене почуття гумору, як розкаже на концерті в клубі про колгоспне життя, всі сміялися, плескали. Ще ж кликали Ганну на весілля вівати молодим та родині співати, на коровай, в суботу. Гармошка грає, вівати жартівливі, ото весело!
Як поросли, діти, тринадцять років їх вчила. Вася вчився в медучилищі, потім в медінституті, Валя – в інституті культури. Ще ж довелося матері пережити Афганістан, служив там Вася. Думала, що не витримає, за сльозами світу не бачила. Та її молитвами вернувся живим-здоровим, вчився далі, закінчив інтернатуру.  Став працювати анастезіологом в Сарнах Рівненської області, тепер вже головний лікар центральної районної лікарні. Валя живе в Росії, в Ярославлі, найменший Вітя – коло неї. 
В серпні буде Ганні Вікторівні вже 75 років. Здоров’я не має, ногу була зломила в бедрі, вирівнятися тяжко. Болить душа за дітьми, за вісьмома внуками. Бо ж такий час тяжкий: йде війна, в державі таке щось робиться, хай Бог милує. Не можна нічим потішитися, тут добре, завтра якась біда виросте. Прихилила б їм небо, щоб здорові були, щоб мир був, щоб Україна розквітала. 
Та всі свої вірші, пісні, гуморески та вівати знає напам’ять, списала ним кілька зошитів. Не зломила сили її духу ні тяжка робота, не завжди прихильна доля. Вижити ж допомагала пісня, щире слово, дотепний жарт. Без пісні ж не вродить жито, не виросте трава, не окрилиться душа.
П.Ковалишина

 

СЕЛО МОЄ РІДНЕ
Село моє рідне,
Село з вишневими садами,
Село моє рідне, село моє
З біленькими хатами.
Село моє рідне, село моє 
з дорідними  хлібами..
Село моє рідне, село моє
З маленькими дітками.
Село моє рідне, село моє
Із золотими росами.
Село моє рідне, село моє
З піснями стоголосими.
Село моє рідне, село моє
Із щедрими дарунками,
Село моє рідне, село моє
З ніжними поцілунками.
Село моє рідне, село моє
Із хлопцями завзятими,
Село моє рідне, село моє
Із людьми прекрасними,
Село моє рідне, село моє
Із людьми роботящими.
Село моє рідне, село моє
Із сиротами й вдовами,
Село моє рідне, село моє
Із загиблими героями.

ВІЧНИЙ ВОГОНЬ
Літній день уже згас, 
Тихий вечір настав,
І росою траву покриває,
В хаті ненька стара
Одиноко сидить,
Із війни все синів виглядає.
Як бувало колись, 
У святковії дні,
Васильками хатину вбирала, 
До півночі на призьбі  сиділа вона,
Із війни все синів виглядала.
Вербову колиску на щастя сплела, 
Карооких онуків чекала.
Тільки матері щастя оте не прийшло,
Бо синів на війну виряджала.
Вже давно відгриміли жорстокі бої,
І загоїлись рани і муки, 
Перечитує ненька останні листи,
І від жалю тремтять її руки.
А роки все ідуть, ніби хмари пливуть,
Сивина неньці скроні покрила, 
А сини все не йдуть, їх давно вже нема, 
Височить тільки братська могила.
Їх імена на гранітній плиті, 
Їм там квітнуть васильки волошкові. 
І вічний вогонь там завжди горить,
Хай не згасне  він ніколи, ніколи.
Хай вертають сини, 
Хай цвітуть васильки, 
Хай берізки шумлять білокорі, 
Бо ми всі матері,  ми не хочем війни, 
Хай не буде війни біль ніколи.

ГІРКА ЛЮБОВ
Вже сонце заходить,
Вечір наступає.
Мені молодому та й щастя немає.
Ходжу до дівчини, роки вже минають, 
Хочу її взяти та не дозволяють.
Не хоче матінка, не хоче родина, 
Кажуть, не пара, не гарна дівчина.
Не заступіть сонце, ви чорнії хмари,
 Не розлучай, мамо, мене з нею з пари.
Піду поміж гори, гори крутії, 
Мені ти змарнуєш літа молодії.
Я дівчину люблю і буду любити.
Не ти, моя мамо, із нею будеш жити.
Я дівчину люблю, ЇЇ не забуду
Не дозволиш взяти,щасливим не буду.

ДОБРИЙ СТОРОЖ
Ой, яку я біду маю, хочу вам сказати,
Бо заставило правління город сторожувати.
Тож заставило правління город сторожувати,
Наказало, боронь Боже, комусь чогось дати.
Помідори, помідори,  червоні та та спілі,
Ой ви мені, помідори, печінки всі з'їли.
Огірочки, огірочки,  гарні її на вроду, 
На город за вами йдуть, як по святу воду.
Ой, капусто, ти капусто,  твердії голови,
Погубили тебе всюди, на стежці та в рові.
А ви, яблука солодкі,  всі хочуть нарвати, 
І старих, і малих, не можна відігнатись.
Дайно, Петре, ти цибулі - молодиця плаче,
 Та бери вже і тікай, поки хтось не бачить.
Я чоловік дуже добрий, ще й м’якеньке серце,
Хто мені покаже пляшку – тому й дам відерце.
Я чоловік не скупий, правду вам сказати,
Хто мені покаже дві - ще й  можу завдати.
Як визвали до правління, та й стали сварити,
Чим ти тую вже поставку та й будеш годити.
А я плачу, аж хлипаю, кажу, що не родить,
Пошліть когось вже другого  - може всім угодить.

Категорія: Газета № 31-32 20.04.2017 | Переглядів: 50 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Травень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 2
    Гостей: 2
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz