Понеділок, 26.06.2017, 08:26
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2017 » Червень » 8 » Народний дім
09:24
Народний дім

Переконані, що не знайшлося серед наших читачів таких, кого б не зворушили замальовки-спогади ще й з графічними малюнками славного земляка, уродженця Святця, великого патріота рідного подільського  краю, талановитого львівського архітектора Володимира Івановича Блюсюка. Днями, бо ж завжди на Зелені свята гостює у дорогому серцю Святці, завітав до редакції, поділився творчими планами, думками-тривогами про долю України, про збереження пам’яті жертв Голодоморів, політичних репресій, борців за вільне життя у вільній українській державі. То ж продовжуємо друкувати його спогади, бо ж щемливо ятрять душу, спонукають бути небайдужими, не жити за принципом «моя хата скраю».

Водяний млин
(с. Довгалівка)
Відправивши мого старшого брата, що недавно прийшов з 4-х річної служби в Армії, на «восстановление Донбасса», я залишився один фізично здоровий 14-річний мужик на маминій «господарці» (ще один старший брат повернувся з війни зовсім калікою).
7 клас, 1951 рік. Перед Великоднем одного дня, рано-вранці, мама завдали мені на плечі пуд жита, брат дав рублі і я пішов лугами вздовж нашої річечки Калинівки до єдиного на всю округу довгалівського  млина, що працював на воді наших 4-х потужних святецьких джерел. Стоять підводи, зайняв чергу. Мельник почав важити збіжжя прибулих. Моя черга – ставлю мішечок на вагу.
- Ти що, хлопчику, сам?
- Так.
- А де твій, тато?
- Не знаю, як я був  зовсім маленький, його забрали і ми з мамою не знаємо, де він, чи живий…
- А звідки ти?
- З Святця.
- Пішли, хлопчику, зі мною.
Взяв мішечок, я за ним.
Ось тут, хлопчику, чекай.
Чекаю…Невдовзі закрутились лопасті, загуділо-загуло, дядько-мельник взяв мій мішечок, висипав жито в ківш, прикріпив мішечок до гачків біля лотка, звідки буде сипатись мука, догадався  я – загуркотіли великі жорна млина і посипалась мука. Змолотивши жито, дядько-мельник з якогось іншого мішка досипав в мій ще пару совків чиєїсь муки, зав’язав мій мішечок і запитав:
-Як тебе звати?
-Володька.
-Донесеш?
-Донесу!  Ось вам рублі. Спасибі.
-В мене є свої рублі, а ти купиш собі зошити. В який клас ходиш?
-В сьомий.
-Гарно вчись, Володя! Приходь ще!Привіт мамі!
Мельник, такий добрий дядько, завдав мені на плечі мій мішечок, поправив пояски, погладив мене по плечу і я вийшов з млина. Довго ще крутився біля нього, приглядався на воду з наших святеньких джерел, з наших ставків що крутила колесо, любувався розкішною вербою, що накривала млин, заглядав під греблю – як стікаэ вода по встелених дошках.
Люди ще і ще прибували до млина, а я, такий щасливий не йшов, а біг додому похвалитись перед мамою, братом, як дядько-мельник полюбив мене, не взяв ні мірки, ні рублів каліки війни.
Та тепла, вся в якомусь сяйві дума про той щирий і щедрий, глибоко душевний гуманний вчинок незабутнього дядька- мельника з Довгалівки, ніколи не відпускала мене від себе : так чинять люди з великим добрим серцем і великою чуйною душею. Таке не забувається ніколи!
Знову перед очима палаци-палаци, машини, яхти, власні каплиці зажерливих грішників, захованих за мурами від людей, а на екранах телевізорів – хворі худенькі діти бідних обкрадених зневірених українців.
До того млина, до тої рукотворної казкової краси в гармонії з Природою, я повернувся рівно через 10 років (як соромно!), закінчивши інститут, перед виходом на роботу і намалював її. Зараз та краса пропала навіки і ніколи щось подібне не повернеться. Залишилася в людей тільки згадка про неї, а у мене - пам’ять, міцно підперта ось тим малюнком, який залишається моїм онукам  і розповідь про доброго простого дядька-мельника з Довгалівки, який полюбив мене, сироту, віддав мені частинку свого батьківського тепла…


«Могили»  борців за волю України
На зорі проголошення незалежності України, за зверненням до нашого інституту, мене відрядили в м.Олешки (Цюрупінськ) Херсонської області – обговорити питання щодо проектування УГКЦ для репресованих патріотів із Західної України, які осіли там без права повернення в рідний край. Зустріли мене, знайомимось. Як тільки я розповів про свою долю – для тіснішого знайомства більше не було потрібно.
Прийняли гарно мене. Скільки було спогадів, сліз, печалі, смутку і ненависті (!)...
Мені показали таємно вивезені малесенькі любительські фотографії з «поховань» борців за волю України. Боженьку мій! Яке знущання вже над мертвими! А що казати про живих?! З їх дозволу при них зробив зарисовки із вибраних світлин.
Вже вдома я закінчив ось цей малюнок, в якому намагався передати той дикий  суворий пейзаж, те холодне свинцеве небо над тою сірою непривітною чужою землею. А ті етикетки, таблички з номерами на стовпчиках, - який витвір нелюдів–катів-безбожників, вбивць українських патріотів. Розказували: якщо, раптом, стовпчик нахилений, або зовсім впав. –то означало, що голодні вовки видерали із землі мішки з трупами і обгризали кістки(?!!).
Який жах! Але кара настане, нелюди прокляті!
Володимир Блюсюк, м.Львів

Категорія: Газета № 45-46 8.06.2017 | Переглядів: 18 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz