Неділя, 23.04.2017, 13:03
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2016 » Серпень » 4 » Про сокровенне
10:46
Про сокровенне

Журба і радість поруч йшли

На столі в кімнаті Галини Василівни стоять квіти, серед них її улюблені гладіолуси та чорнобривці, днями ж відзначала свій день народження.
- Не забувають мене брат Іван з братовою Люсею, братова Тамара, - усміхається, - їхні діти. А ще подруга моя з дитинства Неля Карп’юк, ми з нею разом на одній печі виросли. Допомагають мені завжди, і в радості, і в біді вони зі мною. А було в моєму житті всього. Часто собі думаю: а чого воно так? Невже не можна було чогось минути? Певне, назначено мені так було на небесах. Та ні за чим не шкодую, одна лиш біда, що сина Ваню похоронила.
Радіє, що перейшли вже нарешті у нову хату, опалення вже зробили, воду провели. Хоч роботи ще багато, треба плота поставити, скрізь  до пуття довести. Впирається все у гроші.
Промайнуло її життя у Новоставцях. У родині Фесунів була наймолодшою з п’яти дітей, батько рано помер, мати хворіла. Галя добре вчилася, була активісткою, головою ради піонерської дружини, секретарем шкільної комсомольської організації. Дуже жаліла матір. Пригадує, як у шостому класі, коли однокласники на групі продовженого дня робили домашні завдання, мусила бігти корову доїти. Вона  ж  уроки на перервах робила, щоб вчительці показати.  Коли  не встигала вже вернутися, дівчата сумку її додому приносили. Як закінчила десять класів, поїхала в Кам’янець-Подільський педагогічний інститут, здала три екзамени на факультет української мови та літератури.
- Брат Ваня вже тоді вчився в Чернівцях в медінституті, - розказує щиро, спокійно, - мама не робила, була на групі, отримувала тих кілька рублів, було дуже сутужно. Подумала я подумала, не здаю четвертого екзамену, вертаюся додому. Може, якби так не зробила, стала б вчителькою, любила я читати, писати, вірші складала. Може, інакше б моє життя  обернулося? Та була я молода, здорова, весела, стала в  колгоспі комсоргом робити, далі завклубом, ще старий клуб був у селі. Так я любила цю роботу, співала, концерти проводила, була весь час з людьми. Може, і далі воно так і було б, як трапився мені заміж. Був у нас у відрядженні хлопець, землевпорядник, поїхала я за ним у село Бесідки Славутського району. Він ще вчився, там мені видалася якась вже така глухомань… Через півроку повернулася я додому, невдовзі Альоша народився. Та я не журилася, пішла на роботу, була і завідуючою колгоспною їдальнею, і коло телят, і на фермі робила.  Що мала, те вдягнула, те взула, людей я вважала, мене люди слухали. Другий раз заміж вийшла, народила Ваню. Знов не склалося, любив чоловік випити. Росли мої хлопчики, дуже я їх любила. А я все вміла робити: і корито, і клітку, і снопами хату пошивала. Альоша й Ваня підростали, допомагали. 
Стала в «Сільгосптехніці» робити, офіціанткою на залі в їдальні, прибиральницею. Отримала тоді листа з колонії, хтось з новоставецьких людей дав її адресу. Так з’явився у її житті Олександр Панчук.  
- Всі мене схаменали, - продовжує, - я ж нікого не слухала, так мене вело. Поїхала до нього, у тюрмі нас розписали, я десять років їздила на побачення, передачі возила. Було мені сорок років, Альоша вже з армії вернувся, як народився в мене Саша. Дуже ми тоді бідували, не було грошей, були  тоді ті купони, нічого ніде не було. Я Сашу дуже шкодувала, просто жила ним. В дитячий садок не мала його як віддати, на роботу з собою брала, ріс трохи замкнутим, не таким, як інші діти. Та обдарував його Бог талантами, змалку малював дуже гарно, далі маски з пап’є-маше став робити, як підріс, помітила у нього потяг до столярної справи. 
Як не було Галині Василівні тяжко, бо ж скільки ж то треба  було їй пережити, не втрачала вона віри та любові до життя. Завжди була з людьми, співала в будинку культури  у вокальній групі, не минала жодного заходу у громаді. Помаленьку  з господарем хату стали добудовувати, дуже допомагають  у цьому і Альоша,  і Саша. Альоша приїздить Тернополя з дружиною Світланою, хлоп’ятами Назаром та Максимом, там  живе, він військовослужбовець. Саша ж закінчив у Тернополі училище, отримав спеціальність столяра.
- Бачу, що навчився, - тішиться, бо ж мама, - токарний станок ми йому купили, от двері поставив, відкоси коло вікон заробив. Робив тут в господарстві, в будівельній бригаді, та вибрав собі він іншу дорогу в житті. Вже три місяці, як в Почаєві, в монастирі, служить послушником. Я не перечила, може, то його доля, збирається в семінарію вступати. А чи зазнала я щастя? Кажу од чистого серця: зазнала. Народила трьох синів, маю троє онуків – Назара, Максима та Вітю. Ще дуже хочу онучку Мар’янку, то вся надія на Сашу.
Про пережите, про радість і печаль, що переплелися воєдине у житті чи не кожної людини, іноді вона пише до нашої газети. Свої вірші та замальовки підписує Галиною Журбою. Помітне у них зерно таланту. Бо ж пише про сокровенне, про те, що на душі, про своє та людське непросте життя. Про те, як не зламатися під ударами долі. Як далі просто жити і радіти йому.
Галина Тебенько

 

Категорія: Газета № 61-62 4.08.2016 | Переглядів: 60 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Серпень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz