П`ятниця, 26.05.2017, 08:37
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2017 » Травень » 4 » Сокровенне
10:58
Сокровенне

Буслики
Люди живуть якимось своїм, то спокійно розміреним, то немовби чиєюсь рукою покуйовдженим, життям. Весь час кудись поспішають, боячись не встигнути. А буває, присядуть відпочити - дух перевести. І в такі хвилини раптового спокою, цілковитої гармонії з довколишнім світом, помічають буслика, що хазяйновито походжає сільським городом, вишукуючи щось після дощу. 
Довгоногий птах проходить поміж рядами невисокої, ще зовсім молодої картоплі і раз од разу щось накльовує своїм червоним дзьобом. Ось він піднімає голову, тримаючи жмутик соломи, видобутої із землі. З цією знахідкою здіймається в повітря, розсікаючи сильними крильми ранкову весняну тишу, направляючись до своєї домівки – лелечого гнізда на телеграфному стовпі біля дороги, де самотньо сутулиться покинута людьми хатина. Колись там жила бездітна сімейна пара – Варвара та Іван. Як відійшли обоє в інші світи, отоді і з’явилося гніздо біля старезної, крислатої і гарної ялини. 
Тим часом лелека покружляв – покружляв, вимальовуючи над гніздом у повітрі великі кола, тай опустився поруч зі своєю подружкою. Певно, птахи намощували гніздечко для висиджування малят, тому й пригодилася хазяйновитому буслику солома. Обоє дружно поралися, щось розкладаючи там, поправляючи. Сухе галуззя, солома – все ішло в роботу. 
Іншим разом мою увагу знову привернули буслики. Стояла середина літа. Важкі, спекотні дні. Четверта година ранку. Благодатна нічна прохолода огорнула довкілля. Все оповите глибоким сном. Так мені здавалось, але … Я відгорнула фіранку. Високо над головою темнів купол неба. Щоправда, над горизонтом ясніла світліша смужка: незабаром світатиме. І ось на фоні оцього легенького просвітління височіло темним силуетом лелече гніздо. Обидва птахи стояли, повернувшись один до одного. Іноді долітав до мене їхній характерний клекіт. Буслики ретельно чистили своє пір’ячко. Мабуть, ніч для них уже минула. Скільки я дивилась, ця пара і далі, по суті, жила в свому гнізді – очі в очі, погляд в погляд – чимось допомагаючи і турбуючись одне про одного. 
 Подумалось, що і в гарній сім’ї так: якщо Він та Вона дружні, люблять, завжди підтримують одне одного, то все у них гаразд. І ніякі труднощі, економічні проблеми в державі їм не страшні. Бо вони – СІМ’Я, єдине нероздільне ціле. 

Не  забудь мене

Легенда із далекого дитинства
Тепла  літня ніч. Все навколо поринуло в сон. Лиш блідий місяць  на небосхилі рівно освітлює береги річки Калинівки. З однієї її сторони, куди сягає  погляд, простяглися безкраї святецькі поля. З іншої- мочарі,  болота, безодні. Пройдеш ними пару кроків—і раптом під твоїми ногами починає хитатися  земля. Здається, ще раз ступиш—провалишся в болотяну прірву. Трясовина…
Стежкою понад берегом  іде  пара  закоханих—Він і Вона. Про щось жваво розмовляють. Гляди, дівчина відірвалась від коханого і чимдуж кинулась бігти, заливаючись веселим сміхом. Хлопець став наздоганяти. Піддавшись пориву, вони незчулися, як поминули тверду стежину, де зазвичай  ходять люди. В нічній тиші  дзвіночком розсипався щасливий дівочий сміх. Юнак поспішав, та ні, щосили прагнув догнати дівчину. Раптом повітря пронизав розпачливий зойк. Хлопець закляк на місці від побаченого: дівчина борсалася в густому  болоті, що немилосердно  тягнуло її вниз. Юнак  озирнувся. Поблизу ніде не було ні кущика, ні деревця,  щоб простягнути дівчині рятівну гілку. Ой, які ж вони необачні! 
 Її все сильніше засмоктувало болото. Вона встигла крикнути: «Не підходь, бо й сам загинеш! Не забудь мене!».Лише  місяць та літні зорі були свідками трагедії,  що тут розігралася.
 Він довго не міг отямитись. Потім часто приходив вдень до цього місця. І там,  де  чорніла безодня, де ніколи ніщо  не росло, одного разу побачив  ніжні голубі квіточки. Ніби віночком,  обрамляли  вони  чорне болотяне коло. З тих  пір голубі квіточки із сонячно-жовтою  серцевиною люди стали називати незабудками. В пам’ять про молоде життя, що несподівано тут обірвалося.
 Я пригадую, коли вперше почула цю легенду. Мабуть, і десяти років тоді мені  ще не було. Все моє дитинство промайнуло  на луках,  що біля річки  Калинівки, за святецьким  млином. Старша подруга Любка з таємничим  видом розповідала мені ту історію. А в руках ми тримали  букетики нарваних  на болотах  незабудок. Переживаючи за трагічну  долю дівчини, ми обидві прикипіли  поглядом  до ненаситного болота, і ніяк не могли простити йому забраного людського життя.
 Багато води  відшуміло з тих пір,  відколи  появилась ця легенда.  Бабусі  розповідають її внукам,  а ті - - своїм дітям. Так і живе ця історія донині. Історія про ніжні  квіти, що люблять рости в болотах і своєю непідкупною красою манять до себе і дорослих, і всюдисущих дітлахів.                                                                                                                                         

  

 

Категорія: Газета № 35-36 4.05.2017 | Переглядів: 16 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Травень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz