Понеділок, 26.06.2017, 18:36
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2016 » Січень » 28 » Струни душі
10:05
Струни душі

Півстоліття прожили в любові
30 січня наші дорогі батьки Степан Володимирович та Віра Романівна Куліневичі зі Святця зустрічають золотий ювілей свого кохання. Дорогі наші золоті ювіляри!
Сьогодні вся наша велика родина щиро здоровить вас з таким чудовим ювілеєм – золотим весіллям. Мало хто може похвалитися, що дійшов до цієї дати. А ви півстоліття прожили в любові і злагоді. Тож хай вогонь вашого сімейного вогнища ніколи не згасає і завжди зігріває ваші серця.
Весна за весною, літечко за літом
Роки розквітали яблуневим цвітом.
Солов’їні трелі, чарівні, веселі
Додавали снаги в гаях і в оселі.
І осінь чудову, золоту стрічали.
Як в росу ранкову, до неї пірнали.
Сонячна, весняна, ніжна і гаряча
Вам любов принесла дітей і гарну вдачу.
Розквіт і натхнення, нові свіжі сили 
І гарні родини у кожної дитини.
Знову і знову раділи… весна-осінь рання!
Вони вам принесли ювілей кохання.
Вам сьогодні подяку співають діти й онуки
За життєву мудрість й золотії руки.
Тож будьте і далі окрасою світу.
Здорові й щасливі ще многії літа!
З щирими побажаннями діти, онуки, правнуки і вся наша родина
У моїх батьків золоте весілля… Минає вже п’ятдесят років, як ви удвох, любі мої, зустрічаєте світання, проводжаєте захід сонця. Змінювалися дні, тижні, місяці, роки, десятиліття, тільки ваша любов залишилась незмінна. Напевно тому, що вона дійсно була щирою і шлюб ваш був позначений Божою ласкою.
В ті далекі повоєнні роки люди жили майже всі однаково. Проте дитинство моїх батьків трішки відрізнялося. Мама виросла в сім’ї і була зігріта як маминою ласкою, так і батьківською турботою. А тато наш зазнав горя і  став господарем в сім’ї ще зовсім малим. Він народився на другий день війни, 23 червня 1941 року. І все його сиротинське життя було пов’язане з тією проклятою війною. Батько загинув на війні в  1944 році, тато його навіть не пам’ятає. Всі труднощі післявоєнного життя вони долали разом зі своєю мамою і ще двома братами.
Колись моя бабуся розказувала мені, що якби не своя корова і макух, який потайки приносила біля серця з ферми, були б не вижили… Але Господь не дав пропасти  бідним сиротам, вони зуміли піднятися на ноги. Завжди  їм  на допомогу приходила рідна тітка Федора  зі своєю сім’єю. 
Звичайно, дуже раділа моя бабуся одруженню сина Степана. Якраз 30 січня 1966 року поріг їхньої хати переступила невістка Віра. Бабуся розповідала, що вона любила мою маму, як дочку, бо та була для неї дуже щирою і доброю. Ось так і розпочалося сімейне життя моїх батьків. Звичайно, ніхто їм не організовував весільної подорожі, а відразу молодята стали до праці. Мама розповідає, що пішла робити на ферму, бо треба було гроші, позичені на музики, відробляти. І так проходили роки їх спільного життя - в праці, в повсякденних домашніх клопотах. 
Мої батьки дали життя трьом своїм діткам – мені та моїм братам Олександру і Миколі, прищепили нам любов до праці, навчили нас любити і поважати людей. У нас було щасливе дитинство, мама і тато завжди турбувалися, щоб у нас все було так, як і в інших дітей. Тато 10 років їздив на заробітки в Естонію рубати ліс, щоб побудувати гарний, сучасний будинок. А мамі в цей час доводилося також нелегко. Потрібно було нас доглянути, давати раду господарству і бігти в ланку на роботу. Ми ж були її малими помічниками.
Перший удар долі наша мама пережила в 23 роки. Тяжко захворіла  і померла її рідненька матуся. Залишилося двоє меншеньких сестер-сиріт - Марія і Галя. І в мами вистачало сил допомагати і підтримувати сестричок, хоча і в самої на руках було двоє  маленьких  діточок.
За щоденними турботами, недоспаними ночами, пролітали роки. Вже і діти один за одним почали покидати сімейне гніздо. Я, найстарша, у 1984 році закінчила школу із золотою медаллю та самостійно вибрала собі професію економіста-фінансиста. І вже сьогодні, обіймаючи керівну посаду, я дуже вдячна своїм батькам. Бо саме вони навчили мене людяності, працьовитості, виховали такі риси, як відповідальність, дисциплінованість та принциповість. Я завжди пам’ятатиму їх слова, що всі успіхи у житті досягаються тільки наполегливою працею.
Батьки дали путівки в життя і двом моїм меншим братам. Саша і Коля наслідували професію тата – стали шоферами. Мої брати з честю виконали почесний обов’язок – відслужили в армії. Тато завжди говорив їм: «Я віддав Батьківщині три роки служби і ви також не смійте ховатися за хвороби».
Півстоліття разом …  Скільки  змінилося за цей час: звичаї, мода, влада… І лише їхнє сімейне вогнище, як і раніше, непорушне. Звичайно, їх життєвий шлях не був усіяний трояндами та ліліями, наші батьки пройшли через всі випробування  та труднощі, які випали на долю українського народу, однак зберегли взаємну любов і відданість, виростили дітей гідними людьми, ділилися з іншими своїм життєвим досвідом і допомагали тим, хто потребував їх  допомоги.
Найбільша радість для батьків – звісно, це ми, їхні діти. Але з якою любов’ю, ніжністю вони обіймають своїх онуків і правнуків. Бо ж мають п’ятьох онучат - Іринку, Лєночку, Юлю, Аню та найменшенького Костика. Найстарша онучка Іринка вже подарувала своїм улюбленим дідусеві і бабусі двійко правнучків - Софійку і Марка. То ж завжди гамірно і весело в батьківському домі, коли ми всі збираємося разом, дзвінким щебетом і дитячими пустощами  наповнена хата. 
Здавалося нам, що ніколи і ніхто не зможе затьмарити щастя наших батьків. Але 20 червня 2015 року їм доля підрізала крила. Сталося тяжке горе. В нашу родину прийшла страшна звістка з м.Сургута(Росія) - помер їх дорогий синочок, наш дорогий брат Сашка, наша  рідна кровиночка. Вже сім місяців ми всі живемо в такому горі. Серце болить, душа розривається від непоправної втрати. Кожен день думки моїх батьків линуть за ті 5 тисяч кілометрів, які розділяють їх з осиротілими онуками. Весь час думають, як вони живуть там в такий нелегкий час. І мрія у батьків зараз одна – повернути би тих, кого забрали небеса… Але вже ніколи Саша не переступить батьківський поріг… Він так хотів побувати на їхньому ювілеї – золотому весіллі… Навіть спланував відпустку і просив мене: «Ти, сестричко, все гарно організуй, а я приїду…» 
І сьогодні, як мені не важко, я виконую заповіт брата. І вірю, що його душа також буде з нами святкувати золотий ювілей батьків.
Дорогі наші! Минає вже п’ятдесят років, як ви тримаєте одне одного  за руки, півстоліття вдвох бережете свою любов. Вона, як якір, не тільки для вас, але і для ваших дітей, онуків і правнуків. Ви бачили, як у кожного з вас сріблилося волосся, а на обличчі з’являлися нові і нові зморшки, але це ще більше надавало вам ніжності один до одного. Ви разом плакали і сміялися, хворіли і одужували. То ж хай тепер ваше сімейне життя перетвориться в тиху гавань для вашої Великої Любові. Нехай Господь посилає вам многії і благії літа!
 Валентина Грицаюк, смт. Теофіполь

 

Категорія: Газета № 7-8 28.01.2016 | Переглядів: 73 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Січень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 2
    Гостей: 2
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz