Неділя, 22.10.2017, 00:15
Життя Теофіпольщини
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайту
Архів записів
Головна » 2016 » Березень » 3 » Життя, як воно є
09:51
Життя, як воно є

Одвічна трудівниця

У Дмитрівці баба Настя Назариха найстарша. Йде її вже 97-ий рік.  Трохи недочуває, зате розум світлий та пам’ять добру має, ще ж зо два роки тому і грядки  робила, і картоплю городником копала, і корову доїла. 
- На мамі усе хазяйство трималося, - каже дочка Катерина Панасівна, - я ж зранку до вечора на роботі, а вони все пороблять, всьому лад дадуть. Хай же хоч трохи відпочинуть, посидять спокійно. Ми ж з сестрою в усьому їй завдячуємо, виростила нас, вважайте, сама, билася, як та риба об лід, без помочі, без господаря. Як подумаю, серце мені рветься, як то вони натрудилися за своє життя, як набідилися…
Народилася Настя Крисюк 4 листопада 1919 року. Пам’ятає, як батько був одноосібником, як хазяював, як  людей в колгосп заганяли. Хто не йшов, все забирали, висилали на Сибір. Роботящий був чоловік, треба було ж  годувати шестеро дітей. Як же можна було своє,  мозолями, кривавицею нажите,  добро оддати, продати чортові душу? Спродав хазяйство, старшого сина посадив у хату, самі в комору перейшли. Першою у колгосп пішла Настя. Закінчила чотири класи школи, далі треба було у Святець ходити. Та з 14 років на ферму пішла, доглядала телят, овець. І косила, і коло молотарки снопи подавала.
- Тепер що, - зітхає баба Настя, - хтось так робить? Тепер панство! А ми світу не бачили, робили тяжко, і вдень, і вночі, не було у що ні вдягнутися, ні взутися, кусочка хліба були жадні.
Ще ж довелося їй пережити велике горе, бо ж померли її четверо сестер, а невдовзі, перед війною, – і мати. Та тужити, побиватися  не було коли, не було коли плакати. Треба було лиш каторжно працювати.
Аж тут війна почалася. Стали хлопців та дівчат в Німеччину забирати. Що там їх чекало? Голосили матері, криком кричали, та де подінешся. У 1942 році  і Настю назначили у той список. У Ляхівцях мали їх у товарні вагони садити, була така розруха, крик, гам, то ж  вона змішалася з натовпом та й утекла. Додому не прийшла, знала, що будуть поліцаї шукати. Перебула у тітки в Колісці  з місяць, тоді вернулася, більше її не забирали. 
Як визволили село від німців, знову пішла в колгосп. Помер батько, брат Ваврик жив у хаті, а вона так і в коморі. Дуже тоді біда була. Все в ланці треба було робити: запрягала коней, за плугом ходила, коровами скородила, снопи жала, в’язала, норму буряків гнала, не було перепочинку і зимою. Задумала хатину свою поставити. Сама ліс звозила, глину, солому. Трохи брат поміг та сусіди, за два роки перейшла, була вже сама собі господиня.
Трапився їй заміж, народилося двоє дівчат, Катерина та Марія. Та не довго тішилася, що хазяїн в обійсті є, подався чоловік кращого життя шукати. Заціпила зуби та й далі тяжко робила. Підростали дівчатка, шкодували матір, намагалися в усьому їй допомогти. Йде старшенька Катя з школи, та не додому, а на поле, буряки проривати. А як було Марусі  7 рочків, після зливи прилягла на березі, одразу захворіла на легені. Що вже ту дитину вона  вивозила в Київ, довго-довго її лікували. Хоч ліки тоді були безплатні, а на дорогу ж грошей треба було. Ще з трьома молодицями ходили по селі хати глиною гладити, і на другі села ходили. Не чула від утоми ні рук, ні ніг, зате на одній хаті за день заробляла три рублі.
Перейшла Настя робити на ферму, телят доглядати. День при дні, але нібито трохи більше часу було на домашню роботу. З ферми і на пенсію вийшла. 
Катерина закінчила Шепетівський сільськогосподарський технікум, робила у колгоспі імені Щорса обліковцем, згодом – економістом, тепер у ФГ «Кунчанський» так само економістом працює. Цілими днями на роботі,  та й чоловік Василь Давидюк шофером робив. У жнива вдень зерно від комбайнів відвозив, а вночі поставку треба було везти. Все було на бабі Насті – і хазяйство, і город, і онуки Катя,  Вітя та Юля. Марія ж виїхала у Кривий Ріг, проробила кранівником на «Криворіжсталі». Вибавила мати і її дітей – Володю, Настю та Галю.
Треба було пережити і ні з чим незрівняне горе. Меншенькій Катерининій донечці Юлі було 9 років, як біля примуса загорілося її платтячко. Злякалася, побігла. Догнав її батько, та вже отримала великі опіки. Через три дні її не стало. А Володя у 26 років, вже був одружений, первістка чекав, захворів на менінгіт. Та врятувати його не змогли. 
Тепер у баби Насті четверо онуків та четверо правнуків – Андрійко, Поліна, Єва та Ілля. Приїздять, телефонують, переживають, як там їх бабуся поживає. Вона ж за них молитви промовляє, як ще більше здужала – церкви не минала. 
Прожила своє довге життя ця одвічна трудівниця у злагоді з Богом та людьми. Як тяжко їй не було, гідності ніколи не втрачала. Не бажала та не робила нікому зла, одне лиш добро. Може, і тому послав її Господь такі високі літа.
П.Ковалишина

 

Категорія: Газета № 17-18 3.03.2016 | Переглядів: 117 | Додав: Korespondent_g | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Погода
Календар
«  Березень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Друзі сайту
  • Теофіпольська районна рада

  • Теофіпольська селищна рада

  • Теофіпольська районна державна адміністрація

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новини України
    Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz